Ростислав Самбук - Вибух

Гроші, яких не взяли…

Чи не в його валізі цокав годинниковий механізм міни?

А як він сказав тоді?

Хаблак ще раз уявив собі Манжулу. Сидить на стільці вільно, поклавши ногу на ногу, дивиться йому просто у вічі й відповідає упевнено:

“Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці, в моїй валізі не було нічого стороннього. Гарантія”.

Може, були мовлені трохи інші слова, але останнє — “гарантія” — Хаблак пам’ятав зовсім точно, і той упевнений тон, яким було сказано.

А, виходить, збрехав. І збрехав на свою голову, видно, завинив перед кимось і завинив добряче.

А може, й справді оступився чи спіткнувся на вузькій стежці над морем?

— Так, Іване Яковичу, — відповів Дробасі, — пам’ятаю я Манжулу, постачальник Одеського машинобудівного заводу. Тоді він не викликав у мене підозр.

— А тепер?

— Не подобається мені ця історія.

— Кому ж може подобатись? А що тут, у Києві?

— Двоє з чотирьох відпали.

— А в мене вимагає уваги один. Доктор наук з науково-дослідного інституту. Однак, здається мені, все це пусте. Знаєте анекдот про внутрішній голос?

— Чув.

— Так от, внутрішній голос каже мені…

— Що треба летіти до Одеси?

— Негайно, першим же рейсом.

— А ви?

— Відпрацьовуватиму київські версії.

— Мусимо побачитись. Маємо досить часу, найближчий одеський рейс через три години.

— Зараз я підскочу до вас. Додому заїдете?

— Підкинете мене на Русанівку?

— Моя машина буде у вашому розпорядженні.

Хаблак поклав трубку й зустрівся з докірливим поглядом Каштанова. Одразу збагнув, чим незадоволений полковник, і пояснив:

— Звичайно, негоже слідчому з особливо важливих справ їхати до простого смертного, але ж у нас з Іваном Яковичем свої стосунки, і він не образиться.

— Скоро і з генералом на дружній нозі будеш… — пробуркотів незлобливо полковник. Запитав: — Одесити як там, обдивилися?

— Басов сам виїжджав на місце пригоди.

— Ну й що?

— Басов — це фірма.

— Молодики тепер кажуть: не фірма, а фірма, — наче й не до ладу мовив Каштанов. — Сподіваюсь, здогадалися виставити там міліцейський пост?

— Так.

— Якісь сліди є?

Хаблак знизав плечима.

— А кажеш: фірма. Добре, лети, я на тебе покладаюсь.

З Мариною Хаблак побачитись не встиг, лише попередив по телефону, що вилітає до Одеси, а от із Степаном попрощався — добре, садок одразу за будинком і діти з його групи якраз бавилися на повітрі.

Син сидів на дерев’яному коні, міцно вхопившись руками за шию. Один з малюків намагався стягти його, а Степан відбрикувався, сопів, але тримався, і Хаблак подумав: нехай би йому так завжди — на коні.

Майор сам зняв сина, хоч тому це не дуже сподобалося… Хаблак посадив собі Степана на шию, тепер син був вищий за всіх, він приострожив батька, Хаблак перейшов на рись, потім на чвал, Степан реготав весело, і Хаблакові було весело й радісно, він з жалем зсадив сина, бо часу лишалося зовсім обмаль, і Дробаха нетерпеливився за живою огорожею садка.

У літаку Хаблак думав: непогано було б підключити до розслідування старшого лейтенанта Волошина. Колись Волошин чимало допоміг йому, тоді Хаблак шукав украдену скіфську чашу й вийшов на ціле кубло валютників, які крутилися навколо бармена з ресторану “Маяк”.

Хаблак згадав ту справу з приємністю. Тоді їм пофортунило, хоч, здається, не було жодних слідів.

Але чи будуть вони зараз?

І як сказав йому тоді Волошин? У нас — порт, усе перемішалося, сам чорт шию зламає. А вони не чорти, а звичайнісінькі міліцейські офіцери, і шиї ламати аж ніяк не хочеться.

Чомусь Хаблак уявив Манжулу і його піжонські білі джинси. Минуло лише кілька днів, як бачились, а вже немає людини. Певно, знав щось чи догадувався, а промовчав. Коли б розповів, може, був би живий.

А він — “гарантія…”

Отже, мав серйозні підстави критися…

Його вбили, напевно, вбили… І називається він зараз казенною мовою “потерпілий”.

А якщо не потерпілий, а також злочинець?

Перше, що подумав Хаблак в Одеському аеропорту: певно, телепатія все ж існує, ну, не в її шарлатанських крайнощах, а в якихось невідомих ще людству формах і проявах, бо біля виходу з поля побачив знайоме кругле й досить симпатичне обличчя старшого лейтенанта Захара Волошина. Неподалік стояла й “Волга”. Хаблака зустрічали по першому розряду; він це зрозумів одразу, проте набрався нахабства й запитав: де Басов?

Волошин образився, але, мабуть, не дуже.

— Тобі вже старших лейтенантів мало, — реготнув, — подавай підполковників! Переб’єшся.