Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:

— Примушуючи негрів працювати, ми робимо ве­лику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здій­снюємо в Конго величну цивілізаторську місію, про­буджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.

— Автоматними чергами? — запитав Карл.

— Так, автоматними чергами, — не помітив іронії полковник. — Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не на­смілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх “гепардів”. Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтів­ників.

— Ви маєте плантації в Конго? — обірвав полков­ника Гюнтер.

— Наївне запитання, — зареготав Пфердменгес. — Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й ди­кими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.

— Але ж ваша професія — лише вбивати, — не стримався Карл.

— У мене є управителі й наглядачі.

Леребур відірвався від магнітофона.

— Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?

— Моїс Чомбе — один з наймудріших державних діячів, — відповів Пфердменгес. — Він знає, на кого орієнтуватися, й ніколи не підтримуватиме демагогіч­них гасел про ліквідацію монополій, вигнання план­таторів тощо. Якщо хочете, панове, особисто я вва­жаю, що без Америки Конго занепаде. Бельгія — тьху, а не країна. Тут потрібна допомога сильної держави, яка плювати хоче на теревені про демократію, неза­лежність та інші дурниці. Сполучені Штати зацікав­лені в урані, кобальті, алмазах, вже не кажучи про катанзьку мідь. Чомбе дасть їм усе це, й Америка допоможе йому придушити так званий національно-визвольний рух.

Цей самовпевнений вбивця давно вже набрид Карлові. Згадував чорне дуло автомата, наведене на нього, й злість туманила мозок.

Певно, в полковника давно вже атрофувалися всі людські почуття, й він нічим не відрізняється від го­рил, що живуть в тутешніх лісах, навіть гірше — горила вбиває, захищаючись, а цей підвів під вбивства філософську базу: ніколи ще Карл не чув такого відверто-знавіснілого цинізму. Перезирнувся з Гюнтером. Видно, той відчував те ж саме й зрозумів Карла, бо підвівся, поклавши край бесіді.

— Я відверну увагу француза, — прошепотів Кар­лові на вухо, — а ти порозмовляй з полковником Пфердменгесом.

Карл дивився на Пфердменгеса. Чомусь згадав отця Людвіга. Ні, кузени зовсім не схожі — життя в джунглях і військові небезпеки загартували полков­ника: підтягнутий, засмаглий і жвавий, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком років. У монаха, правда, очі розумніші, а в цього — каламутні, волячі. Карл уявив, як вони наливаються кров’ю, коли полковник шаленіє, й здригнувся: такий справді спокійно переступить через труп і не озирнеться.

Гюнтер потяг Леребура до пляшок у сусідню кім­нату. Карл затримав Пфердменгеса.

— Хвилиночку, полковнику, два конфіденціальних слова…

Пфердменгес зупинився, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, й дивився невдоволено, Карл підійшов до нього впритул.

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

У полковника забігали очі.

— Вас послали до мене?

— Так.

— Хто?

— Я не маю права розголошувати таємниці. Вам належить назвати дві цифри й не розпитувати мене ні про що.

— Е-е… — зітхнув Пфердменгес чи то з жалем, чи то полегшено. — Минулись ті часи, коли я не розпи­тував…

Карл мовив твердо:

— Тепер є всі передумови для створення четвер­того рейху, і ваш обов’язок…

— Я сам знаю, в чому полягає мій обов’язок, — огризнувся Пфердменгес. — Особисто я не маю наміру вертатися до фатерлянду. Мені й тут непогано, і плю­вати я хотів на ваш рейх. Мій рейх — моя бавовняна плантація, я завоював її сам, а рейх обіцяв мені має­ток на Україні, та де він? Рейх, юначе, ще не розпла­тився зі мною, і я вважаю за справедливе розраху­ватися тепер. З тієї суми, яку ви одержите… Скільки лежить на шифрованому рахунку? І де?

“Усіх насамперед цікавить саме це”, — подумав Карл і непевно стенув плечима.

— Ну, добре, — не наполягав полковник, — мене це не обходить, але… — задумався, не зводячи уваж­ного погляду з Карла. — Але мільйон, це, мабуть, не так уже й багато? Я чув, що на шифровані рахунки менше десяти мільйонів не клали. Десять відсотків — справедливе відшкодування. Ви мені мільйон, я вам — дві цифри.