Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Не затримуйся, — попросила Аннет.

— Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!

Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послуш­ника — той сидів на лавці в затінку й читав моли­товник.

Карл міг закластись, що спритний ченчик поба­чив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:

— На вас чекають у саду. Я проведу.

Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачив­ши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника рані­ше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому — іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.

Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічо­го не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти — за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював — звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мун­дири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: рані­ше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але потім почали з’являтися енергійні молодики в картатих сорочках і навіть у шортах. Отець Людвіг спочатку косував на них оком, однак поступово звик, молодь підростає, бере справу в свої руки, що й казати, він сам теж на початку тридцятих років був не старший за цих хлоп­чаків.

Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприй­няти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.

Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.

Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і на­магався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.

Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмо­ву, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.

Отець Людвіг перший порушив мовчанку:

— Мені передавали, що ви маєте якусь справу…

Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.

— Ну, а якщо й бачив? — ледь поворушив гу­бами.

— Невже ви не пригадуєте?..

Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз по­гладить його по голівці.

— Я вже вийшов з віку, коли граються в таєм­ниці. Мене цікавлять лише книжки.

— Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! — не витримав Карл. — І назва­ти мені дві цифри шифру.

Отець Людвіг і далі дивився лагідно.

— Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… — непевно хитнув головою,

— Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, — ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? — Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повин­ні назвати мені дві цифри.

Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморш­ками.

— Від шифру? — пробуркотів. — Ви маєте на ува­зі… — Нараз погляд його посвітлішав — отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вима­гають. — Від банківського шифру?

Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу вика­зав себе.

— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.

— І хто ж послав вас до мене?

— Не маю права назвати.

Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:

— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?

— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.