Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Як-як?

— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.

— Він видався мені симпатичним.

— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!

Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробача­тися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щи­ро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.

— Аннет, — голосно покликав господар, — неси ка­ву, поки не охолола!

І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, ура­жений. Чекав появи дружини вчителя, а каву при­несла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рі­шучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гор­дячками й недоторками.

Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше вра­ження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показав­ши рівні дрібнуваті зуби.

Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була ша­тенка, мало не смаглявка.

— Моя племінниця, — представив Каммхубель дів­чину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.

Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер по­чувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.

Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:

— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.

— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.

— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Ка­жуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.

Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помі­тив це, бо мовив розважливо:

— Я не знаю, що привело вас до нашого невелич­кого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу по­передити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, як­що ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…

Це прозвучало дещо пишномовно, якось старомод­но, та Карл подумав, що Каммхубель має право ска­зати таке, зрештою, чому людині заборонені ті або інші погляди? Вони з Гюнтером теж не співчувають нацистам, хоча дізнався б цей, трохи допотопний, учи­тель, хто був Карлів батько, напевне, не витягнув би його з води.

Карлу захотілось вийти з кімнати. Боявся глянути на Каммхубеля.

Відповів Гюнтер.

— Ми, пане вчителю, — у його голосі прозвучали навіть якісь інтимні нотки, — поділяємо ваші погляди, та й взагалі, хто в наш розумний час може співчувати фашизмові? Хіба що покидьки!

— Кожен нацист — покидьок… — пробуркотів Каммхубель.

— Цілком справедливо! І вчора ми мали змогу переконатися в цьому ще раз.

— Так, цей Роршейдт дуже небезпечний. Вам не слід залишатися в Загені.

Карл уже оговтався і втрутився в розмову:

— Але ж маємо тут справу. Не варто було їхати із Швейцарії, аби втекти одразу.

— Звичайно, — згодився Гюнтер, — ми, що б не ста­лося, доведемо діло до кінця!

Карл подумав, як були б вражені господарі дому, коли б він зараз відверто розповів про мету їхньої подорожі. Певно, учитель не схвалив би, а Аннет?

Скосив очі на дівчину — вона всміхалась Гюнтерові, і на щоці в неї з’явилася така приваблива й гарна ямочка, що Карлові схотілось торкнутися до неї. Зрештою, він бачив і не таких красунь, в одної — ямочка, в другої — чорні брови, в третьої…

Мовив швидко:

— Вчора я мав честь відвідати пана Ганса-Юргена Зікса й просив у нього дозвіл на зустріч із його братом Рудольфом. Боюсь, що замах на мене — резуль­тат цих відвідин.

Він замовк так само несподівано, як і почав, — за столом запанувала тиша. Карл дивився на вчителя й бачив, що той втупився в нього очікувально, та мовчав; знав, чого чекає від нього Каммхубель, — аби розповів про причини відвідин Зікса, та не хотів більше брехати й не міг сказати правду.

І знову на допомогу прийшов Гюнтер: