Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.

Слова злетіли з його вуст, і нічого не сталося — Гюнтер продовжував сьорбати каву, і в його очах не було ані цікавості, ані здивування, він мав витримку, цей Гюнтер Велленберг, чи просто зумів зіграти, адже справді був талановитим драматичним актором. Але про що б не думав Гюнтер, Карлові імпонувала його стриманість — здивування, особливо співчуття, бу­ли б зараз нестерпні.

По кількох секундах мовчання продовжив, награно посміхаючись:

— Ти розумієш, я не можу пишатися таким пред­ком, та що вдієш…

— Облиш! — перервав його Гюнтер. — Давай кра­ще не говорити про це. Що сталося, те сталося, мене не цікавить джерело твоєї інформації. Був би твій батько самим сатаною, це не вплинуло б на моє став­лення до тебе!

Гюнтер простягнув Карлові руку, тому здалося — дещо театрально, та все ж щиро потиснув руку дру­гові, наче присягаючись на вірність. Запитав би зараз Гюнтер прізвища “трійки” — назвав би, не вагаючись, але Гюнтер не запитав, хоч запитання й крутилося в нього на язиці.

— Отож, ми домовились, — сказав Карл. — Я на­зву двох із “трійки”. Не тому, що не довіряю тобі, просто коли ти знатимеш усіх трьох, таємниця пере­стане бути таємницею. — Це прозвучало трохи непе­реконливо, та Карл не міг видумати пристойнішого аргументу. Він і справді довіряв Гюнтерові, та якесь підсвідоме почуття підказувало: не слід відкриватися до кінця! Щоб перевести розмову на інше, додав діло­вим тоном: —Звичайно, ти повинен розуміти, що не­ма жодних гарантій і вся наша… е-е… місія може ви­явитися даремною…

— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…

Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.

— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.

— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.

Карл перехилився до нього через столик, заше­потів:

— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колиш­ній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій “фольксваген” на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра мо­жна вирушити.

Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахую­чи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими крока­ми й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важ­ливе рішення.

Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з га­зетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадця­того століття важко продати й склянку газованої води.

Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслю­ючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власни­ка фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рів­но, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й поти­снути журналістові руку.

Тепер Зікс пригадував усі деталі розмови — вона справді була важлива й могла мати зовсім несподіва­ні наслідки.

Журналіста цікавила зовсім не фірма, не її про­дукція та зв’язки, він розпитував про старшого брата Ганса-Юргена — колишнього групенфюрера СС Ру­дольфа Зікса. Звичайно, нахабу можна було одразу виставити з кабінету, пан Зікс хотів так і вчинити, але обережність, як завжди, взяла гору (ну, чого б домігся, викинувши журналіста?), і він вступив у гру, запропоновану паном Хагеном: відповідав недомов­ками на недомовки, сам ставив раптові запитання, намагався викликати журналіста на відвертість. Спра­ва в тому, що вони з Рудольфом чекали з Південної Америки людей від обергрупенфюрера СС Лібана, й поява швейцарського журналіста (можливо, й не журналіста) видалась вельми й вельми підозрілою.

Зараз господар кабінету поновлював у пам’яті най-дрібніші деталі розмови.

Той пройдисвіт із кореспондентським посвідченням знав, що Рудольф Зікс живе поблизу міста в маєтку і, як людина психічнохвора, не має жодних контактів із зовнішнім світом. Власне, такі відомості він міг одержати навіть у портьє готелю, де зупинився, — ні для кого це не секрет, колись у цьому невеличкому місті долю групенфюрера СС обговорювали на всіх перехрестях, та з часом почали забувати: навіть ліві журналісти, які свого часу намагалися спростувати висновок лікарів, давно вже вгамувалися (минуло ж стільки років!), — і раптом цей візитер із Швейцарії напередодні прибуття людей Лібана…