Ростислав Самбук - Автограф для слідчого

— Що ви робите? — непідробно здивувався той.

Полковник випростався: певно, здивування Дро­гайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:

— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жерт­вою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясува­ти це.

Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, нато­мість побачив у її очах цікавість.

— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витяг­нувши шию й розглядаючи через його плечі поня­тих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.

— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?

— У Олександра Степановича? Звичайно… — від­повів Дрогайцев.

— Коли?

— Ми живемо тут уже п’ять років, і важко ска­зати…

— Так я і думав. — Козюренко був явно задоволе­ний. — Ви працюєте? — запитав у жінки.

Замість неї відповів Дрогайцев:

— Моя дружина служить гримером у нашому театрі.

Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишно­мовно, та Козюренкові було не до психологічних спо­стережень.

— Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? — запи­тав.

— Маю право на додаткову житлоплощу, — пояс­нив Дрогайцев замість відповіді.

— Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?

— Удень також.

— І це цілком влаштовувало вашого сусіда. — Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколу­пався нігтем у щілині й швидко підвівся.

Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.

— Приведіть сюди Левинського, — наказав.

Олександр Степанович зупинився на порозі, та пол­ковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих про­йти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі:

— Громадянине Левинський, укажіть, де ви облад­нали тайник у квартирі Дрогайцевих?

Олександр Степанович постояв трохи мовчки, ніби не чув запитання, відповів нарешті із справжнім обу­ренням у голосі:

— Припиніть цю недостойну гру! Якісь тайники… Я давно вже виріс з дитячого віку, щоб займатися схованками.

— Отже, ви твердите, що не обладнували тайника в підлозі передпокою вашого сусіда Дрогайцева?

— Ну, що ви! Я без їхнього дозволу ніколи не переступав і порога квартири.

— Для чого ж вам знадобився дублікат ключів?

Але й на це запитання Левинський встиг уже при­готувати більш-менш пристойну відповідь:

— Після смерті матері, а це трапилось два роки тому, у квітні, якщо не помиляюсь, — кинув запиту-вальний погляд на Дрогайцева, — так-от, уже два роки підряд Дрогайцеви, виїжджаючи на гастролі, зали­шають нам ключі, щоб поливали квіти. Не можу ж я відмовити гарним сусідам у такій дрібниці, то більше, що доводиться іноді користуватися їхнім телефоном. А я — людина не зовсім уважлива, можу й загубити ключі. От і замовив дубль.

— Чудова версія, — не міг не визнати Козюренко.

— Не версія, а чиста правда, — приклав руку до серця Левинський.

Козюренко підкликав оперативника, і разом вони підняли з підлоги кілька паркетин, скріплених між собою. Полковник попросив понятих підійти ближче.

— Отак воно кріпиться, — показав на два метале­вих затискачі, — не дуже хитромудро, зате надійно. Не помітиш до кінця днів своїх. — Опустився на колі­на й витягнув з тайника досить великий згорток. Під­вівся і зазирнув Левинському в очі зблизька. На се­кунду йому здалося, що той втратив свідомість: кров відлила від щік, обличчя витягнулося і зробилося жовтим, зовсім як у мерця. — Ваші цінності, Олександ­ре Степановичу?

І все ж Левинський виявився сильнішим, ніж гадав Козюренко. Знайшов у собі сили, щоб посміхнутися і відповісти твердо:

— Вперше бачу. Про які цінності ви говорите?

— Ходімо до кімнати… — підштовхнув його Козю­ренко. У вітальні він поклав згорток на стіл, розгорнув обережно целофан, потім вовняну шматину, висипав на стіл пачки грошей, кілька ощадкнижок на пред’яв­ни­ка, золоті монети й звичайну сірникову коробочку. Дро­гайцеви й поняті присунулися до столу, розглядали цікавими очима.