Ростислав Самбук - Сліди СС

Ставлю десять пляшок проти однієї, що ви були найдотепніший з комендантів концтаборів.

Ангель невдоволено знизав плечима і перевів розмову на інше.

— Ваш слюсар надійна людина, Вольфганг? — спитав Хетеля.

— Він зробить ключ кращий за оригінал.

— Я не про це…

— Тут не тримають ненадійних людей!

Цю лавку вони побачили здалеку і, не змовляючись, попрямували до неї.

Розлоге дерево схилилося, утворивши щось схоже на намет, і певно, не так ховало від сторонніх очей, як створювало ілюзію самотності. Але все одно це було приємно, і вони з задоволенням влаштувалися під зеленим навісом. Думали, що залишилися наодинці, та, виявляється, самі порушили спокій хазяйки зеленої крони: над самісінькими головами сердито затріскотіла білка.

Дубровський, який устиг уже побувати мало не в усіх закутках Пратера і знав звички його мешканців, витяг з кишені кілька горішків. Білочка, розпушивши хвіст, застигла на гілці. Сергій підніс їй горішки на відкритій долоні. Схопила один і побігла по стовбуру ховати.

Дивлячись, як тремтять на долоні горіхи, Сергій раптом згадав, як перекочувалися на цій самій долоні вишневі кісточки, щойно підібрані ним.

Один горіх скотився з долоні й загубився в траві, та Дубровський не помітив цього, не бачив зараз нічого й нічого не чув — він зазирнув у своє далеке дитинство, яке, здається, минуло лише вчора, навіть не вчора, а щойно — заплющиш очі й побачиш себе в коротких штанцях — боже мій, якщо б можна було вертати життя назад, яких би великих помилок позбавилось людство!

На Сергієві були вигорілі на сонці сині сатинові труси. Влітку він не носив більше нічого, мав ще сорочку з грубого полотна, та її дозволяли йому надягати лише в негоду. У святкові дні чи коли йшли в гості до родичів, мати видавала всім трьом — Сергієві, його молодшим сестрі й братові — зшиті з парусини пантофлі: вона брала стару парусину чи брезент, складала в кілька разів і прострочувала — виходила підошва; велике щастя, що вони мали швейну машину «Зінгер», її кілька разів мало не продали, та завжди мати якось викручувалась і була щаслива, бо ця машина лишалася запорукою їхнього благополуччя: на ній шилося все, починаючи з пантофлів і кінчаючи пальтом для Сергія, пальтом, яке мати якось примудрилася викроїти з старої дідової ряси.

Про перспективу цього пальта в сім'ї говорилося довго, дід зітхав і щоразу розповідав, скільки років носив ту рясу — її пошили задовго до Сергієвого народження, — але зрештою віддав рясу, бо хлопець не мав у чому ходити до школи, і мати пошила справжнє пальто з кишенями — такого пальта в їхньому класі не було ні в кого: з касторового драпу, справжнього старорежимного драпу, і Сергій спеціально раніше прийшов до школи, щоб постояти в дверях і продемонструвати свою обнову.

Пальто навіть якось змінило його: задерикуватий і живий, він цього дня повертався зі школи поважно, не розмахуючи книжками, а тримаючи їх під пахвою — пальто надавало солідності. І треба ж було, аби перед самісіньким домом його перестрів вічний ворог і злостивець Пашка Міна.

Пашка не повірив своїм очам: стояв, вибалушившись на Сергія, і мовчав; тільки усвідомивши всю імпозантність свого ворога, проковтнув повітря і загорлав на весь двір:

«Попівське кодло!.. Попівське кодло!..»

Такого Сергій не прощав. Він продовжував прямувати, наче не звертаючи уваги на Міну, і кинувся на нього, коли той уже не міг втекти, — в кілька стрибків наздогнав, повалив і почав тицькати ненависне Пащине обличчя в сніг носом, приговорюючи:

«Їж… Їж… наївся, гад?..»

Міна відбивався, дряпався, нарешті йому вдалося схопитися за Сергія — почувся тріск, наче рвалося щось, на мить Сергій побачив налякані Пащині очі: Міна дивився кудись униз, губи в нього сіпалися.

Сергій відштовхнув його, і Пашка одразу дременув до свого ґанку. Будучи вже у безпечній зоні, не зупинився, як завжди, щоб показати язика чи кинути щось образливе, сковзнув у двері й причинив їх за собою.

— Наївся, гад! — вигукнув Сергій. Нагнувся, щоб підібрати книжки, й сів у кучугуру: пола нового пальта, починаючи від кишені й мало не до низу, висіла, і з неї якось зовсім по-сирітськи виглядала вата.

Мати, глянувши на обнову, не витримала й заплакала. Та, побачивши злякані Сергієві очі, нічого не сказала й сіла штопати. То було не останнє штопання: драп за довгі роки, що пролежав у скрині, зіпрів, і пальто, як не намагався Сергій носити його обережно, весь час лізло. І все ж прослужило до весни.