Ростислав Самбук - Сліди СС

— Дівчат і цього, — кивнув на наглядача, — відправте до міста. Викличте лікаря. А ми — до «Грайливих лялечок».

Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз — у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.

Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.

— Ви працюєте так, наче збираєтесь виставлятися. Але за вашу мазанину не дадуть і цента, а ви ж практична людина, Франц.

Ангель не відповів. Примруживши очі, розглядав малюнок і, здається, був задоволений. Полковник зазирнув йому через плече: довга вулиця, будинки, автомобілі, люди біля вітрин…

— Я своїм «Контаксом» зроблю краще, — пробуркотів. — І в кольорі…

Ангель мовив зі щирим жалем:

— Якби не батько, я міг би стати художником. Він був такою ж обмеженою людиною, як і ви, Кларенс, і лупцював мене за малюнки.

— Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.

— Звичайно, — погодився Ангель, — і все ж у людині живе потяг до прекрасного.

— Ну, і купуйте це прекрасне за долари, — зареготав Грейт. — Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.

— Навіщо так грубо? — обірвав його Ангель. — Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?

— Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..

— І мені не подобається, — зітхнув Ангель. — Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…

— Це у концтаборі? — єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.

— Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…

— Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.

— Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього — смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…

— Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…

Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?

— Є ще одна причина, яка б завадила вам. — Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. — Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити — і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. — Полковник спорожнив склянку. — Вас спритно дурили, Франц.

Ангель мовив раптом майже урочисто:

— Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. — Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. — Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.

Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.

— Ви щасливчик, Франц, — сказав Грейт, — а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.

— Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… — Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це — сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: — Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? — Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: — Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку — і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, — ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, — лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто — грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого — весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…