Ростислав Самбук - Сліди СС

Вода все піднімалася і скоро почала лизати Анрі щоки. Савіль розплющив очі, повернувся горілиць. Хвиля накотилася, намочила волосся, і це остаточно привело його до тями. І все ж одразу не збагнув, де він і що трапилося. Близько, над самою головою — здається, простягни руку і дістанеш — зорі, блискучі й великі. Їх багато, вони мерехтять і рухаються. Анрі вперше у житті побачив, як рухаються зорі, пливуть кудись у простір, пливуть безупинно, і від цього паморочиться голова. Паморочиться й болить. У нього ніколи так не боліла голова, і, коли б не холодні ласкаві хвилі, можна було б збожеволіти.

Ліворуч темніла прямовисна стіна. Анрі довго розмірковував, звідки й для чого вона тут взялася, і раптом згадав. Від згадки зробилося ще терпкіше на серці: Анрі ледь не втратив свідомість, та примусив себе підвестися, хоч тіло й не бажало слухатися його.

Через силу зробив кілька кроків, сперся плечем на стіну й узяв велику каменюку. Можливо, вони вже спускаються сюди, щоб добити його — він боротиметься до останнього.

Минали хвилини, але жодний звук не порушував тиші — лише шуміло море, накочуючись на берег.

Анрі втомився стояти, сповз, тримаючись лівою рукою за стіну — права боліла й не слухалась. Підняв її трохи й поморщився від болю: мабуть, зламана. Підніс годинник до вуха — цокає. Вдивлявся довго, поки не розібрався у положенні стрілок. Невже справді третя ночі? Він вийшов із «Грайливих лялечок» десь о дванадцятій чи на початку першої… Може, несправний годинник?

Та годинник цокав нормально, і, нарешті, Анрі збагнув, що справді минуло мало не три години, як двоє з «Грайливих лялечок» напали на нього.

Але чому вони відважились на таке?..

Тепер Анрі згадав усе і з відчаєм глянув на прямовисну стіну. Йому не подолати її…

Згадав про Генрієтту. Ця згадка надала йому сили, і Анрі, не роздягаючись, зайшов по груди в океан. Це освіжило його, та й стіна звідси здавалася не такою крутою й страшною — Анрі рушив уздовж берега, сподіваючись знайти стежку, яка б вивела його на кручу. Ліз через каміння, брів по груди у воді, а то й плив. Але всі його зусилля були марні: берег усе так же нависав над водою крутими скелями, і, здавалося, нема їм кінця і краю.

Савіль втомився. Рука боліла все сильніше, і ноги відмовлялися йти. На додачу до всього, обпливаючи чергову скелю, він загубив туфлю й мало не одразу розбив ногу об гострий камінь.

Сів відпочити. Трохи віддихавшись, поліз далі і знайшов серед скель розколину, якою, здавалося, можна було видряпатися на берег.

Анрі повз, втискаючи тіло між камінням — стогнучи і мало не плачучи від болю. І все ж піднімався, хоч заважала ліва рука, і, мабуть, проліз половину потрібної відстані, коли шлях перепинив великий камінь, що нависав над розколиною. Спробував ухопитися за нього і підтягтися, та нічого не вийшло — ледь утримався, аби не впасти. Глянув униз і відмовився від повторного зусилля: один раз йому вже пощастило — якщо зірветься зараз, не збере й кісток.

Спускатися виявилося важче, ніж дряпатися вгору, і, коли нарешті Анрі сів на пісок, був знесилений остаточно. Безвільно простягнувся на мокрому камені — лежав і не хотів підводитись…

І все ж примусив себе йти далі.

Перебираючись з каменя на камінь, Анрі раптом побачив, як неподалік у морі щось зблиснуло, буцімто хтось запалив сірника чи на мить увімкнув ліхтарик. Прислухався — жодного звуку. Можливо, здалося? І все ж, не маючи жодної надії, погукав:

— Ей, хто там? Рятуйте!..

У відповідь хтось крикнув незнайомою мовою і спрямував на берег промінь ліхтаря.

— Рятуйте! — уже щосили закричав Анрі і замахав руками.

Його помітили з човна. Почувся сплеск весел, і через деякий час човен наблизився до берега. Анрі про щось запитували, та він не розумів, що говорять люди на човні, стояв по пояс у воді і повторював:

— Врятуйте мене, я зірвався!..

Його знов освітили ліхтарем, і човен ткнувся носом у камінь зовсім поруч. Хтось простягнув руку, і Анрі, ще не вірячи своєму щастю, знеможено перевалився через борт. Рибалки-марокканці з цікавістю дивилися на нього. Анрі показав їм на жестах, що впав зі скель, — вони цокали язиками і недовірливо посміхалися.

— Танжер… — сказав їм Анрі і показав у бік міста.

Рибалки зрозуміли його, та враз заговорили щось швидко, мотаючи головами. Анрі простягнув їм кілька монет.

— Танжер! — повторив.

— О-о! — рибалки одразу ж сіли на весла й погнали човна до міста. Висадили Анрі поблизу порта, розшукали таксі, розповівши щось шоферові. Той трохи розумів французьку. Савіль пояснив йому, що хоче поговорити по телефону, й подзвонив Дубровському: не міг же з'явитися в готелі у такому вигляді.