Ростислав Самбук - Сліди СС

«Помстись йому!..»

Майже одразу Сергієві на потилицю лягла мокра і холодна рука, багно потекло по шиї, Володимир Гнатович стиснув йому потилицю, і Дубровський зрозумів, що Заболотний дякує і підбадьорює його. Це вразило Сергія, якийсь нерв десь обірвався, він схлипнув, сам занурився в багно, бився обличчям об землю, намагаючись хоч трохи приглушити той біль, що рвався зсередини риданням.

Скільки минуло часу, не помітив — бився, наче в епілептичному припадку, та нараз його грубо смикнули й зупинили. Сергій розплющив очі, побачив, як з його носа в криваву калюжу крапає рідке багно, і краплі чомусь червоні, наче криваві. Звідки кров?

Одразу зрозумів і обтер рукавом обличчя. Побачив чорну спину коменданта, що, не озираючись, крокував цегляною доріжкою, підвів очі й зустрівся поглядом із Заболотним.

Обличчя Володимира Гнатовича було заюшене, все в липучому багні — лишалися тільки очі, знайомі очі, що дивилися, як завжди, з хитринкою. Він витяг із кишені бруднувату ганчірку, обтер обличчя Сергієві й почав втиратися сам. Не втерся, лише розмазав бруд, та, видно, задовольнився й цим, бо підвівся, потягнувши за собою Дубровського.

Лише тепер Сергія прорвало. Щось схоже на стогін вирвалося з грудей, прихилився до Заболотного.

«Ти чого? — легенько відштовхнув його той, та, одразу все зрозумівши, поплескав по плечі. Мовив щиро: — Спасибі, тобі, хлопче, не плач, дурню, ще раз кажу: спасибі…»

Та Сергій схлипнув, хоч і знав, що найстрашніше вже минуло і Володимир Гнатович справді має рацію: варто було йому не послухатися коменданта, і цей день став би для них останнім. А вони мусили вижити, вмерти тут було легко, смерть чатувала на кожному кроці — мимоволі Сергій зиркнув у бік крематоріїв, над якими кукоблилась чорна хмара — справді, сьогодні їм пощастило…

Дубровський усвідомлював це, та не міг перебороти біль, який виривався з нього хрипким риданням, — цей біль не згас аж дотепер, хоч по війні вже минуло чортзна-скільки років, він зачаївся десь у ньому, лежав темною раковою клітиною, що могла будь-якої миті ожити, часто нагадував про себе уві сні, та й не тільки уві сні; певно, у кожної людини є пляма, що переслідує її все життя, пече соромом.

Іноді Сергій одержував листи від Заболотного, який працював десь під своїм Мозирем, мав сім'ю і не скаржився на долю. Сергій знав, що тоді вони врятували життя один одному, та ракова клітина ганьби все ж жевріла в ньому, і він часом аж захлинався од нестерпного болю, згадуючи смердюче багно, блискучі комендантські чоботи, і думав, що, може, краще було б тоді вмерти…

І. зараз, лише згадавши рожевощокого, відчув, як знайомий біль пронизав серце.

Опецькуватий комендант у блискучих чоботях. Рожевощока людина з посмішкою добряка. Весь світ згодом дізнався про нього. Гауптштурмфюрер СС Франц Ангель. Десь були знайдені матеріали, що він загинув.

А він — живе…

Але ж це може бути помилка. Якщо Генрієтта наплутала?..

Уважно прочитав листа ще раз, скоса зиркнув на Анрі. Той ще голився, за звичкою випнувши язиком щоку, — наче нічого й не сталося. Певно, минуло кілька секунд, а Сергій пережив, здалося, знову все те лихоліття.

Відклав листа.

— Треба негайно звернутися до поліції, — мовив. — Маєш там знайомих?

Савіль невизначено гмикнув.

— Я можу попросити наших кримінальних репортерів, — запропонував.

— Не треба… — Дубровський уже крутив телефонний диск. — З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Діаром. Доброго ранку, комісаре. Вас турбує Дубровський. Пам'ятаєте, ми зустрічались у клубі… змушений нагадати про себе. Наберіться терпіння, я прочитаю вам один документ.

Сергій ознайомив комісара з листом Генрієтти.

— Секунду! — загудів у трубку голос Діара. — Я зараз подзвоню одній людині… — І за хвилину: — Ви слухаєте мене, мсьє Дубровський? Зараз вам слід під'їхати на вулицю Поль-Валері. Інтерпол. Знаєте, де це? Комісар Фошар чекає на вас…

Над стареньким і зовсім нефешенебельним особняком на Поль-Валері майорів прапор Міжнародної організації кримінальної поліції, яку частіше називають одним словом — Інтерпол. Дубровський побачив цей прапор здалеку: на блакитному тлі розбігалися в усі боки срібні блискавки, знаменуючи, напевно, силу правосуддя. Мабуть, цей прапор справив враження і на Анрі, бо той підбадьорився і впевнено штовхнув важкі дубові двері.

їх провели до кабінету комісара одразу. Піднялися вузькими сходами, проминули темний коридор з рипучими від давнини мостинами, і поліцейський відкрив перед ними двері кабінету.