Ростислав Самбук - Сліди СС

— Ану, взяли!..

Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.

— Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! — загорлав. — А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!

— Не дамо йому джину? — серйозно запитав Карл у Жоржа.

— Виллємо його прирученим носорогам… — ствердив той.

— Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, — заволав Гюнтер, — якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!

— Оце… — Карл підсунув йому під ніс щойно відкриту банку з шинкою. — Але ти тільки нюхатимеш…

— Я пожартував, друзі, — став на коліна Гюнтер, — і прошу милосердя!

…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши автомобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди — вбиті в землю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.

— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.

Справді, ці навіси можна було назвати й курильними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — прерогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід заборонено. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це стосується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана… [1] Добрий день, пане... (Суахілі) — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…

Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.

Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не погрожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запитав, хто вони й куди їдуть?

Леребур пред’явив документи й пояснив, що вони — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.

— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міністерства внутрішніх справ.

— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!

Жорж посміхнувся.

— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.

Командир задумався. Цей європеєць мав-таки рацію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:

— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А грабує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи більше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…

Леребур сів за руль, — була його черга вести машину, — й пообіцяв:

— Напишемо, як є… — Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їхали: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігаються з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…

— У нього мужнє й благородне обличчя, — зауважив Карл.

— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.

Карл зареготав.

— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.

— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.