Ростислав Самбук - Сліди СС

Монах докірливо похитав головою.

— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…

— Цифри! — жорстко обірвав Карл.

Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погладив себе долонею по черепу й мовив примирливо:

— Добре. Але нам доведеться проїхати тут недалеко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.

— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?

Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.

— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, поговоримо…

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!

— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.

— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.

— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники!й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

— Чому?

— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.

— Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відповісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хоче від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, заперечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому років? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспішають додому. Ні, він не наполягає на своїй версії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона зачекає.

Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.

О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність — майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пити, та ще й кепкувати з італійської кухні?

Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:

— Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.

— Авжеж, — схвалила Аннет.

— І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.

— Я? Але що я можу? — злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного монаха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. — Так, що я можу? — повторила зіщулившись.

— Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечисто, — пояснив Гюнтер вагомо. — Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… — не витримав, щоб хоч трохи не помститись. — Усякі там жіночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачити отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, взагалі, сама побачиш…