Ростислав Самбук - Сліди СС

Карл підвівся.

— Не смію вас більше затримувати, групенфюрер. Я повинен проконсультуватися з вашим братом стосовно деяких фінансових питань, і, сподіваюся, ввечері чи завтра, як вам зручніше, ми продовжимо розмову.

— Так… так… невпевнено згодився Зікс. — Мені хотілося б почути від вас… Але, справді, краще ввечері… Я подзвоню, вас проведуть.

— Не турбуйтесь, я знаю дорогу. — Карл уже йшов до дверей. Зупинився, нахилив голову. — Маю честь!

Вискочивши до саду, зустрівся з якимось чоловіком. Той підвів на нього здивовані очі, та Карл глянув зверхньо і з нудьгуючим виглядом подався повз клумбу. Чоловік метнувся до будинку. Карл проскочив під деревами до кущів і побіг. Відмикаючи хвіртку, почув ззаду збуджені голоси.

Гюнтер побачив його ще здалеку й завів мотор. Нічого не спитав, рвонув машину так, що Карла відкинуло на спинку сидіння. “Фольксваген” вискочив на асфальтовану дорогу й помчав, зрізаючи повороти, до котеджу Каммхубеля.

— Все в порядку! — нарешті порушив мовчанку Карл. — Я витягнув із нього цифри.

Гюнтерові хотілося запитати які, та стримувався.

Карл машинально дивився на дорогу. Збудження поступово згасало.

— Машину одразу поставимо в гараж, — сказав нарешті. Буває ж таке: слова наче існують окремішньо від тебе, наче ти думаєш, а хтось каже. — Там зчинили тривогу й слід перечекати день — два. Доведеться просити вчителя…

Гюнтер задоволено гмикнув.

“Фольксваген” загнали в бокс, залишивши Каммхубелів “опель” на асфальтованому майданчику перед гаражем — улітку вчитель часто ставив машину тут, і це не могло викликати ніяких підозр. Потім сиділи у вітальні, й Карл розповідав, як усе відбулося.

Поруч на дивані примостився вчитель, Аннет і Гюнтер влаштувались у фотелях навпроти, дівчина не відводила від Карла очей і, хлопцеві здалося, зазирала йому в душу.

Карлові весь час було незручно, буцімто спіймали на гарячому й тримають за руку, намагався не дивитися на Аннет і, щоб розповідь звучала переконливіше, зупинявся на найменших деталях, від обстановки кабінету Зікса до виразу обличчя групенфюрера — головне було обійти розмову про цифри, а без неї Зікс виглядав дурником, але дурником, судячи з усього, він не був, і Карл видумав, як удало скористався він незначною реплікою групенфюрера про Лібана — в результаті має сенсаційний матеріал, за який учепиться будь-яка газета: по-перше, колишній групенфюрер СС Рудольф Зікс зовсім не божевільний; по-друге, розкриті його зв’язки з есесівцями в Південній Америці, і, нарешті, газети дізнаються про плани відродження нацизму в Федеративній Німеччині.

Раптом йому спала рятівна думка — вона давала можливість повернути розмову в інше русло, крім того, вона по-справжньому стривожила Карла.

Він присунувся до Каммхубеля, мовив стурбовано:

— Але ж, якщо преса зчинить галас навколо Зіксів, ті зможуть докопатися, хто допоміг журналістам. І розправитись з вами.

Та вчитель не схильний був поділяти Карлову тривогу. Сказав, що пройшов концтабори, а це — така школа життя, після якої не страшні ніякі Зікси.

Карл слухав його, а краєчком ока бачив, що Гюнтер нахилився до Аннет і щось шепоче їй — дівчина всміхнулася й кивнула, Гюнтер одразу підвівся і, пробачившись, простягнув Аннет руку — отак, тримаючись за руки, вони й зійшли на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли, Аннет сміялася, Карлові здалось, грайливо й заохочувально, — а він сидів і слухав Каммхубеля, та слова обминали його, Карл не змінив навіть пози, боячись видатись неввічливим: як і раніше, дивився на вчителя, але слухав не його, намагався почути, що діється на другому поверсі.

Там же грюкнули двері — і тиша…

Карл ледь подолав у собі бажання обірвати на півслові розмову й побігти на другий поверх. Уявив, як вони там шепочуться і, можливо, Гюнтер уже пригорнув до себе Аннет. Стримувався, щоб не підхопитись, не побігти за Аннет, сказати щось образливе. Хоч знав — ніколи не вчинить такого, і нараз відчув себе слабким та ображеним; це відчуття власної немочі було таке сильне, що захотілося чи то плакати, чи поскаржитися, чи ще більше принизити себе. Якась порожнеча залягла навколо, зараз не злякався б нічого: таке буває з людиною в хвилини найбільшого піднесення почуттів або приниження, коли мозок туманить шал чи сльози.

Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті подумав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.