Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Моня зупинився за кілька кроків, розставив ноги й поманив Арочку пальцем, зовсім як хрещатицьку проститутку чи бездомного пса.

— Йди сюди! — наказав.

— Хто це? — запитав Арсен, заступивши дівчину.

— Один знайомий… — Арочка взяла Арсена під руку, даючи зрозуміти, що тільки він може наказувати їй.

— Що вам треба? — ступив до Копота Арсен.

— Ти, фраер, не плентайся під ногами!.. — Моня насунувся на Арсена — він був мало не на голову вищий, кремезніший і явно сильніший. — Це — моя кадра!

Арсен озирнувся до Арочки.

— Що він торочить?

— Не слухай, любчику!

— Уже й любчик?.. — Моня безцеремонно відштовхнув Арсена, схопив Арочку за тонкий шовк кофтини й раптом утелющив два тучних ляпаси. — У-у, сука!.. — просичав. — Знайшла фраєра, а мені голову крутиш?

Арочка вперлася йому долонями в груди, спробувала вирватися, та Моня тримав міцно, й тоді вона, вклавши у цю акцію всю свою злість, сором і навіть відчай, з силою дряпонула Монину щоку гострими, схожими на пазурі, випещеними й нафарбованими нігтями.

Копот випустив її, затулив долонею подряпану щоку.

— Сука! — вигукнув ще раз. — Мені наплела — лекції, а сама з фраєром!.. Добре, що я пішов за тобою…

— Що вам треба? — нарешті оговтався Арсен. Заступив Арочку. — Що ви собі дозволяєте?

— А воно ще нявчить… — здивувався Копот. — Мотай звідси, я ж сказав: це моя кадра!

— Не вір йому… — Арочка заплакала від образи й жалю до самої себе. Ненависть до Моні сповнила її до краю. — Пішов геть, — закричала, — падлюко!

— Я ще й падлюка! — здивувався Копот. — Казала: іду в інститут, а сама — наліво…

— От що, — обурився Арсен, — ви чули, що вам сказано? Ідіть геть!

Моня стиснув важкого кулака.

— Я тобі зараз так вріжу, — вигукнув загрозливо, — що юшкою заллєшся! Сказано: мотай!..

Арсен не відступив, і Моня вдарив його у щелепу, не зовсім сильно, бо знав, що міг би звалити й не такого дохляка, як подумки охрестив Арсена. Черниш похитнувся, та втримався на ногах, з очей посипалися іскри, Арсен заплющив їх на мить, гнів заклекотів у ньому, й він, згадавши, як бився з хлопцями в школі, ухилився від наступного Мониного удару й вдарив сам, збоку, у вилицю, вклавши у цей удар усю свою злість до цього зовсім невідомого, та вже ненависного чоловіка. Проте Копот навіть не похитнувся, він хекнув і схопив Арсена за барки — кинув на землю, зовсім як безпомічне цуценя. Й мовив образливо:

— Я тобі зараз таку блямбу на фотографію поставлю, що й вдень хвонарем світитимеш!

І тоді на Моню кинулася Аріадна. Хотіла знову запустити пазурі в його обличчя, та Копот перехопив її руки.

— Падлюка!.. — заверещала Арочка. — Брудна свиня!

— Ми ще з тобою погомонимо… — відштовхнув її Моня. Подивився, як підводиться з землі Арсен, побачив, як палають ненавистю його очі — збагнув: той битиметься не на життя, а на смерть. Озирнувся й побачив кількох перехожих, що зупинилися неподалік — могли покликати міліцію, і Моня відступив. Насварився на Арсена кулаком, пригрозив: — Ти, фраєрок, мою дівку кинь. Ще раз спіймаю — капець тобі! Амба… А з тобою ще побалакаємо… — пообіцяв Арочці, повернувся й подався геть, заклавши руки в кишені.

Арсен витер тильним боком долоні кров з розбитої губи. Озирнувся до Арочки.

— Що за божевільний?

Дівчина пригорнулася до нього.

— Хіба я винна?.. — схлипнула зовсім щиро. — Хіба винна, що в мене закохуються?

— Ти хоч знаєш його?

— Авжеж, колись ми були в одній компанії, й тепер він не дає мені проходу…

Аріадна схопила Арсена за руку й потягнула до виходу з парку. Злість і образа душили її. Раптом подумала: але ж вона сама винна в усьому. Так, саме вона, ніхто не примушував її іти в ресторан з Зойкою, тим паче потім потурати всім Мониним бажанням. Згадала Конотопі обійми й гидливо поморщилася. “Я пропаща, — подумала, — шльондра, хіба маю право крутити голову гарному, розумному й хороброму хлопцеві? Он як кинувся на Копота, той його одною рукою міг скрутити, проте не злякався, пішов на бій заради мене. Милий і коханий мій, а я обманюю його, задурюю голову… Я паскуда, погань, я не варта його, не варта навіть мізинця. Треба признатися у всьому, покаятися, полегшити душу — хай знає, хто я насправді, хай плює, хай зневажає, хай навіть дасть ляпаса, як Копот, я прийму все…”

Арочка відчула біль у серці, їй захотілося стати перед Арсеном на коліна — вона висмикнула руку з його долоні, заступила дорогу.

— Боже мій, яка я паскуда!.. — вигукнула, й сама злякалася цих слів. Але вела далі у відчаї: — Тепер ти не можеш бути зі мною, кинь, забудь, прошу й благаю!