Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— Але ж я твоя дружина!

Іван Михайлович знизав плечима, та зрозумів, що повівся не зовсім тактовно, й подав Софії газету.

— Читай…

Стаття була досить велика й під ущипливою назвою: “Для чого стільки емоцій?” Софія примостилася біля столу, проте ніяк не могла вчитатися. Настирлива думка крутилася в голові: невже вона приносить чоловікам лише прикрості? Одного звалив інфаркт, другого посадили, не встигла відсвяткувати шлюб з третім — і в цього неприємності.

Але ж Некрич, напевно, її останній чоловік, доля перших двох не дуже хвилювала її, тепер же зовсім інша ситуація. Івана треба оберігати від неприємностей і невдач, вони пов’язані одним мотузком, а підтримка, винахідливість та спритність жінки важать дуже багато. І вона не дозволить якомусь пронозі, хоч він і секретар парторганізації, паплюжити Іванове ім’я.

І Софія заглибилася в статтю, не дуже прислухаючись, про що гомонять чоловіки.

— Вони хочуть звалити тебе, — сказав Арсен. — Це й дурнику ясно. Ти у Павлюка з Рапаком як кістка у горлі, не кажучи вже про самого Салія. А за ним тягається войовнича посередність, страшніше ж за посередність нема нічого. Сьогодні вони палко вітають перебудову, але ж не ворухнуть і пальцем для її здійснення. Бо перебудова для них — смерть. Довгі роки сиділи й не висовувалися, це всіх влаштовувало, можна було, майже нічого не роблячи, одержувати кандидатські та докторські ставки, а тепер щось від них вимагають, до чогось закликають, зажадали справжньої роботи. А що означає справжня робота в нашому інституті? Ворушити мізками, висувати нові ідеї! А коли нема ні мізків, ні ідей? Токаря чи слюсаря можна ще перекваліфікувати, вимагати від них точності чи сумління, а що ти вимагатимеш від Павлюка? Рівень мислення сам знаєш який, Павлюк до цієї науки проліз випадково, розштовхавши всіх ліктями, навіть статті порядної написати не може, не кажучи вже про планову тему. І що ж йому лишається робити? То ж він перший б’є себе в груди, закликає до перебудови — і не тільки себе закликає, а й нас з тобою, — добре знаючи, що ніколи не перебудується. Однак сподівається якось улаштуватися, пересидіти, ну, ще рік — два, можливо, три, а там щось станеться: перебудова закінчиться чи про нього просто забудуть або змиряться з його існуванням…

— Я думав над цим, — визнав Некрич. — Однак куди зараз подіти того ж Павлюка? Ну, скоротимо його… Але ж диплом кандидата наук у нього лишається. І влаштується Павлюк кудись в університет чи інститут вчити студентів. У мене гора з пліч, проте чи маю право підкладати таку свиню студентам? Тобто, як вирішити цю проблему, якщо хочеш, у державному масштабі?

— А я тобі не міністр вищої освіти, — відмахнувся Арсен, — і не президент Академії…

— Голову під крильце ховаєш?

— Ні, не ховаю, — спалахнув Арсен. — Хоча й навчений. От ми з тобою інтелігенти, я не боюсь цього слова, і дід мій був інтелігент, спочатку сільський лікар, потім професор медінституту. Він навчив батька, а батько вже мене: насамперед — правда, людина має бути доброю і правдивою, він горів, мій дід, і намагався ніколи не йти манівцями. Де ж він? Маю тільки папірець про реабілітацію.

— Але ж це не зломило тебе.

— Мене — ні. Батька, здається, також. А інших? Сотні й тисячі зробили свої висновки, пристосувалися. Може, тому й почали з’являтися павлюки: в атмосфері загальної байдужості.

— Десь у деталях ти маєш рацію, — ствердив Некрич, — Але ж давай поміркуємо так: революції та війни не минули даремно — у них, саме в них, був не тільки загартований, проте й обпалений цвіт народу. А потім почався культ особи. Навіть нам з тобою важко уявити, яких втрат завдав проклятий культ психології та світогляду людей, ми й досі намагаємося викараскатися з духовного рабства, в якому загрузли. І не знаю, чи зможемо колись остаточно відмитися…

— Звичайно, зможемо.

— Блажен, хто вірує… Ми разом з тобою, я більше, бо все ж директор, зовсім недавно потурали новій хвилі культу. Погодься: бюрократичні акції недавнього часу призвели до того, що дехто з інтелігентів махнув на все рукою, відійшов від громадського життя. Не посміхайся, по очах бачу, гадаєш, ось і Некрич заговорив газетною мовою, наче виступає перед Салієм. Може, й так, але хочу сам збагнути ситуацію. Гадаю: ми ще не виправдали покладених на нас народом сподівань, справжній інтелігент повинен, і це не високі слова, відповідати за долю своєї країни, якщо хочеш, за долю всього людства.

— Хоч би з інститутом впоратися.