Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Гостро зиркнув на Павлюка й мовив:

— С-старик, твоя пропозиція видається мені не такою вже й безглуздою…

— Геніальна! — Не відвів очі Павлюк. — Ви наносите удар не з-за рогу, а у чесному двобої.

Салій потер тильним боком долоні чоло й сказав:

— Одного мого виступу в газеті буде замало. Статтю мають схвалити трудящі. Не науковці, які можуть бути упереджені, потрібен глас народу, відгуки ветеранів війни і праці, можливо, героїв і взагалі відомих трудівників. Зможеш організувати?

— Важкувато, та зробимо. Листи до редакції підготуємо з Рапаком, а підписи… Маю одного знайомого журналіста, хоче до аспірантури…

— Позбудемося Некрича — нема проблем.

— Так, проблем у нас, вобще-ка, стане значно менше, — погодився Павлюк. Очі в нього потемнішали, додав упевнено й навіть жорстко:

— Чого тільки не зробиш заради прогресу науки!

Михайло Копот жував імпортну апельсинову жвачку й ні про що не думав. Сидів у парку на незручній лавці, відкинувшись на спинку й вільно простягнувши ноги у справжніх американських джинсах. Копот дбав про свою зовнішність і взагалі був гарної думки про себе. Сорочки й взуття купував у фарцівників за безцінь: вони боялися його, знали, що Копот колись служив у міліції, та й тепер має до неї якесь відношення— краще з ним не зв’язуватися. Сам Копот не спростовував цих думок, навпаки, іноді натякав на зв’язки й навіть особливу секретність свого нинішнього становища: то пусте, що обіймає зовсім непримітну посаду у позавідомчій охороні, це так, для годиться, точніше, для прикриття, насправді ж…

Тут Копот корчив таємничу гримасу, і співбесідники самі розуміли: далі вести розмову небажано й навіть недозволено — існують державні таємниці, за розголошення яких не гладять по голівці.

Робота у позавідомчій охороні влаштовувала Копота. По-перше, не треба надривати пупа, охороняй свій об’єкт — і всі клопоти. Платили, щоправда, малувато, на імпортний одяг явно не вистачало, та Копот знаходив різні джерела прибутку: мав добрих знайомих на промтоварній базі й через тих же фарцівників вигідно перепродував різний імпортний мотлох. По-друге, Копот більш-менш регулював свій час: відчергував добу — маєш дві вільних, роби, що хочеш. Інша справа, що Копот здебільшого не знав, куди подіти себе, але поступово звик до необтяжливості в роботі й відносної свободи. Через фарцівників він зав’язав знайомство з так званими “діловими” людьми, а ті запрошували до компанії вродливих і не дуже цнотливих дівчат — життя видавалося якщо не суцільним святом, то принаймні й не сірим, сповненим щоденних клопотів про дітей, їжу, роботу, як у більшості сусідів Копота.

Мешкав Копот за бульваром Дружби Народів поблизу Ботанічного саду. Мав однокімнатну окрему квартиру з вікнами на дніпровий простір. Улітку вранці ходив до саду загоряти, там же снідав, тільки після цього їхав у місто влаштовувати справи.

Єдине, що заважало Копотові нормально існувати — відсутність достатніх коштів. Набачився, як кидаються грішми знайомі завмаги чи звичайні спекулянти, це розпалювало апетит, який задовольнити міг не завжди. Та й дівчатка здебільшого віддавали перевагу не йому — здоровому і, як вважав Копот, вродливому, а підстаркуватим, миршавим чи, навпаки, опасистим, але грошовитим “діловим”. І тоді Копот розробив план: він не збирався йти шляхом “ділових”, для цього треба було мати зв’язки, сприт і нюх на справи — таких якостей у Копота не було, проте його план також обіцяв швидке й безсумнівне збагачення. Ось тому й сидів Михайло на лавочці у парку навпроти Будинку офіцерів, жував апельсинову швачку й нетерпляче поглядав на вулицю, звідки мав з’явитися майор Плева.

З Плевою Копота зв’язувала давня, не можна сказати, дружба — фактично Копот ні з ким не приятелював, — а якась симпатія чи, точніше, деяка спільність поглядів. Колись старший лейтенант внутрішніх військ Копот служив разом з Плевою в одній в’язниці. Носив Михайло на погонах на зірочку більше, ніж Плева, і був у в’язниці на особливому становищі: одні боялися його, інші цуралися, Михайло удавав, що не помічає цього, хоч у глибині душі пишався своєю похмурою славою. Одного разу, Копот уже не пам’ятав за яких обставин, їм з Плевою довелося разом обідати в приємній компанії. Випили й розбалакалися — виявилась спільність поглядів, потім Копот кілька разів запрошував Плеву на чаркування, а коли Ігор вирішив одружитися, став його дружком. Сидів за весільним столом, горлав “гірко”, поглядав на Плевину пишнотілу Марусю й думав, що вона більше підійшла б йому, ніж низенькому й миршавому Ігореві.