Ростислав Самбук - Дияволи з Веселого пекла

— Хелло, фройляйн! — покликав Розмарі. — Чи не хочете подихати свіжим повітрям?

Дівчина не відповіла. Забилася в куток і сиділа, похнюпившись. Мабуть, лише тепер збагнула, в яку халепу вскочила, і картала себе.

Кноль вказав комісарові на чорну машину, що перевалила через горбок за полем.

— Наш!..

Поліцейський «форд» ішов на великій швидкості, піднявши цілу хмару пилюки. Загальмував поруч з «крайслером». Загрюкали дверцята, і четверо поліцейських у цивільному вискочили з машини.

Бонне, не звертаючи уваги на те, що бруднить піджак, сперся на крило «форда». Кноль не вийшов з «крайслера», лише відчинив дверцята і спустив ноги на землю.

Бонне пояснив:

— Ангель і Грейт мешкають в Якобсдорфі, Зеештрассе, сімнадцять. Фройляйн, — кивнув на Розмарі, — поки ми їхали, розповіла, що це — двоповерховий особняк, відгороджений з тилу парканом. За ним садиба, що виходить на іншу вулицю.

— Перекрити відхід з тилу, — зрозумів сержант з «форда». — А ви братимете їх…

— Коли стемніє, — уточнив Бонне.

… Будинок Клюпфелів майже нічим не відрізнявся від двох десятків інших на цій вулиці: високий червоний черепичний дах, вузькі вікна, перед ними — квітник, кілька декоративних дерев. Двері будинку відчинені, наче гостинно запрошують усередину, поруч на. лавці сидить огрядний лисий чоловік, читає газету.

Бонне не ризикнув сам пройти повз будинок, послав Кноля. Інспектор проминув особняк, ні на секунду не затримавшись, вийшов до Бонне через сусідню вулицю.

— У мене таке враження, що в домі нікого нема. Вікна на другому поверсі відчинені, на балконі спить доберман-пінчер. Тихо й спокійно…

— Заждемо трохи, — вирішив комісар.

— Вони або подалися кудись і мають повернутися чи зовсім залишили цю квартиру… — почав розмірковувати Кноль.

— Звичайно, — не втримався від іронії Бонне, — коли їх нема, то або повернуться, або ні.

Інспектор пропустив комісарового ґедзика повз вуха. Продовжував:

— Якщо вони виїхали, ми лише даремно витрачаємо час. Якщо повернуться, ми зустрінемо їх з радістю.

— З радістю, кажете? — тихо засміявся Бонне. — Як брат брата?..

Вони підійшли до кіоска, випили кока-коли й покурили. Вже сутеніло. Скоро з-за рогу не стало видно, чи сидить на лавці Клюпфель, чи пішов до помешкання. Кноль ще раз проминув будинок.

— Світло на першому поверсі, — доповів, — решта вікон темні, можливо, справді нікого нема.

— Ну що ж, — зітхнув Бонне. — Ходімо…

Він підкликав сержанта, наказав йому триматися поблизу і на випадок тривоги вдертися в особняк.

Пішли з Кнолем повільно, розмовляючи голосно, наче двоє поважних бюргерів повертаються додому. Біля хвіртки сімнадцятого будинку затримались, Кноль уже хотів натиснути на кнопку дзвінка, та Бонне випередив його — штовхнув хвіртку, і вона відчинилась безшумно: хазяїн був акуратний і регулярно змащував завіси.

На ґанку Бонне озирнувся. Побачив сержанта з поліцейським на тому боці вулиці і подзвонив, бо двері в будинок хазяїн устиг замкнути.

— Це ти, Гертрудо? — почулося за дверима. — Іду, іду…

Клюпфель відчинив, не перепитуючи. Не злякався, дивився поверх окулярів запитально.

— Що потрібно панам?

— Поліція!

— Прошу вас… — заметушився, пропускаючи до покоїв. — Чим можу служити?

Бонне швидко проминув його.

— Увімкніть світло! — наказав.

Побачивши сходи на другий поверх, швидко подолав їх, перестрибуючи через східці.

— Там нікого нема! — крикнув йому навздогін хазяїн. — Стережіться пса!

Справді, за дверима хрипко надривався собака.

— Заберіть!.. — Бонне пропустив уперед Клюпфеля. Той протиснувся в двері, впіймав добермана за нашийник. Бонне прослизнув мимо ощиреної собачої морди. В кімнатах — нікого. В першій — круглий стіл, кілька фотелів, друга — спальня з двома акуратно застеленими ліжками.

— Де Вейзенфельс і Едгар? — запитав хазяїна.

Той посміхнувся догідливо:

— Дружина повезла їх на станцію, — відповів, не задумуючись. — Вони жили в нас, а тепер їдуть у Зальцбург.

Бонне запитав:

— Маєте телефон? Який номер вашої машини?

— У вітальні, — вказав на перший поверх хазяїн. — «Фольксваген», вісімнадцять — триста сорок один…

— Повідомте місцеву поліцію, Кноль! — гукнув комісар. — Ви чули?

— Звичайно. Тут також нікого нема.

Бонне обійшов кімнати, зазирнув у шафи. Слідів поспішливого збирання не було, хоча… Зміряв поглядом Клюпфеля і витяг з шафи костюм. Гарний костюм із світлої вовни, але брюки, певно, дістали б Клюпфелю до шиї.