Ростислав Самбук - Дияволи з Веселого пекла

За першою вимогою шхуна лягла у дрейф.

Ангель, простягнувшись на розкладному ліжку під тентом на юті, з відразою дивився, як діяли єгипетські моряки. Вони були йому глибоко антипатичні — смагляві хлопці з довгими арабськими носами. Без року тиждень, як дістали незалежність, а піднялися на шхуну як господарі. Вони поставили на палубі вартового, а самі пішли нишпорити по трюмах. Шукайте, шукайте, вам не знайти жодного доказу! Але ж гавкнули гроші, на які він так розраховував.

Ангель відчув себе ошуканим, буцім злодій витяг у нього бумажник із крупними банкнотами. Три години ходу — і аравійський берег. Три години після мало не місячних мандрів по африканських пустелях. Він навіть встиг звикнути до своїх «кізочок», серед яких були зовсім непогані екземпляри. Завербував їх у Франції, спокусивши високими заробітками на фешенебельному африканському курорті. Дівчата мужньо переносили втомлюючу подорож, ні про що не здогадуючись, і збунтувались лише перед самісінькою посадкою на шхуну. Та було пізно…

Згадав, як верещала і кусалася дівчина, котрій він трохи симпатизував, — офіціантка з Бордо Ліана. Вона одразу ж здогадалася, для чого їй скрутили назад руки, для чого двоє матросів тримають довгий, як матрац, мішок, і благала Ангеля:

— Мсьє, дорогий мсьє Франц! Не топіть мене! Я так хочу жити… Не топіть мене, дорогий мсьє, я згодна на все, ніхто не почує від мене жодного слова, дорогий, добрий мсьє!..

Ангелю самому не хотілося топити її, за дівчину можна було одержати щонайменше тридцять тисяч доларів, та він не мав права ризикувати. Зав'язуючи мішок, чув ще:

— Мсьє, мій добрий мсьє… — І потім, коли її вже несли до борту, раптом: — Потвора, виродок, проклинаю тебе!.. Прок…

За бортом булькнуло, Ангель одразу забув про Ліану, її благальний погляд і останній прокльон. Як забував завжди — і тоді, коли носив чорний мундир і кашкет із черепом…

Все, що б йому не доручали, Ангель робив старанно, і начальство завжди залишалося задоволеним гауптштурмфюрером. Тому, певно, і довірило спорудження секретного об'єкта в Польщі, надавши в його розпорядження цілу будівельну команду і необмежену кількість військовополонених.

І все ж Ангелю було важко: не вистачало будівельних матеріалів, колючого дроту, електроенергії, машин. Не вистачало всього, крім полонених, але користі від них було мало — мерли, як мухи, а гауптштурмфюрер поспішав і витискав із них все можливе і навіть неможливе. На цьому будівництві інший зламав би собі голову, а от Ангель поставив невеличкий цегляний заводик, всілякими правдами й неправдами дістав через знайомих у канцелярії генерал-губернатора цемент, сперечався де треба, навіть лаявся, а все ж вклався у встановлені начальством строки.

Приймала об'єкт комісія з Берліна на чолі з групенфюрером СС. Моложавий, не набагато старший за Ангеля, любимчик самого Гіммлера, як встигли шепнути гауптштурмфюреру, він побіжно оглянув бараки, поцікавився системою охорони, надійністю дротяної огорожі, та основну увагу звернув на газові камери і крематорії. Довго розпитував Ангеля, щось підраховував і схвалив:

— Поки що вистачить. Та врахуйте, вже зараз треба почати роботи по розширенню об'єкта. Покладаємось на вашу енергію та ініціативу. Я доповім рейхсфюреру СС про вашу ретельність.

Ангель не підвів групенфюрера. За три роки його комендантства табір виріс мало не вдвічі, а високі труби над крематоріями день і ніч викидали масний чорний дим.

Котеджі офіцерів СС, підлеглих Ангеля, стояли мало не напроти головних воріт, над якими гауптштурмфюрер наказав вивести готичною в'яззю: «Праця робить вільним». Але сам комендант не схотів жити у безпосередній близькості до колючого дроту і мешкав в особняку за півкілометра від табору — невеличкий гайок затуляв від очей і димарі, і сторожові вишки, які, вважав Ангель, псували навколишній пейзаж. Удома Ангель забував про турботи, пов'язані з клопітливою посадою коменданта, тут ніщо не нагадувало про крематорії, тут він вирощував квіти і овочі, тут у нього народився син, названий на честь діда Карлом.

Гауптштурмфюрер любив свій дім і дбав про нього. Провів якусь умовну межу, що проходила серединою гаю: там починалась неприємна частина життя, зв'язана з клопотами, наглядом за тисячами людей, відправкою їх до газових камер, а тут — котеджі із світлими просторими кімнатами, вродлива, любляча дружина, здоровий син, квітник перед домом і город за ним, двоє-троє друзів, карти і шахи вечорами, іноді поїздки до Варшави чи Берліна з обов'язковим відвідуванням театрів — дещо одноманітне, та приємне життя з більш-менш усталеним ритмом.