Олег Чорногуз - Воскреслий із мертвих

Капітан зайшов у маленьку залу чекання. Тут, власне, залів було кілька. З цієї вже йшли на посадку. «Боїнг», довантажуючи валізи, водночас заправлявся пальним. Небо висіло над Франкфуртом чисте. «Бути у Франкфурті і не побачити Франкфурта», — подумав капітан. Перейшов на протилежний бік зали. Став біля вікна. «Хоча б звідси подивлюсь на Франкфурт. Адже це німецький Манхеттен. Саме тут найвищий у Європі хмарочос. Тут народився Йоган… ще ж у нього є якесь ім’я… Забув… Знаю, що фон Гете. „Німецький Манхеттен“ — імперське місто… Тут вибирали і вінчали німецьких королів. Чи вінчався тут Гете? Чи, може, він, як я, жив холостяком?!» Капітан узяв бляшанку пива, обережно розкупорив, боячись, що піна вихлюпнеться на костюм. «Усе нормально… Не можна бути в Німеччині і не випити пива! Та й сімдесят пфенігів — це не гроші».

Хтось доторкнувся до його плеча.

— Гутен таґ, гер капітан!

— Пан Демчук!

— Власною персоною… Дем’ян Демчук.

На душі потеплішало. Стало якось затишніше, веселіше. Зовсім по-іншому сприймався навіть аеропорт, десятки темно-синіх авіалайнерів з жовтими колами на фюзеляжах і темними лелеками в центрі, що знімалися вгору. Авіакомпанія «Люфтганза».

— Щось трапилося?

— Німці підпалили турків…

— Не німці — неофашисти…

— Так, німецькі неофашисти, — уточнив ще раз пан Демчук.

— Ви летите зі мною?..

— Так. У мене справи в Нью-Йорку. І мені хочеться якось вам полегшити роботу. Адже я знав Дмитра Палагнюка.

— Ви знали Дмитра Палагнюка?

— Так, пане капітане. Це Микола Мазур, як сказав мені один чоловік з діаспори. Я з ним зустрічався в Афганістані. Я там працював. Був підпорядкований нашому політичному раднику.

— Після цього скажіть, що світ не тісний!

— Тісний, пане капітане. Дуже тісний. Мабуть, тому й воюють…

Кульгавий одержав телефакс із Франкфурта. «Я вилітаю рейсом 2247. Дмитро Палагнюк повинен поміняти квартиру. Допоможіть йому до мого приїзду! Везу живого листа».

Він прочитав факс і поторсав за плече Бордоніса. Той протер очі і запитав:

— Що трапилось?

— Шеф вилітає і дає вказівку… Дмитру треба поміняти квартиру.

— Отже, наступили на хвіст?

— Мабуть, що так.

— А я ж пропонував… Лягавого могли б прибрати… За три сотні баксів.

— Може, шеф по службі вилетів…

— Його ж збиралися турнуть за скороченням штатів.

— Ну, не турнули. Факс із Франкфурта прийшов. Одягайся.

Вони сіли в таксі. У велику жовту автомашину. Водій сидів, як у клітці, в кабіні за сітчастою перегородкою.

— Ну, від ножа це врятує, а від нагана?

— А тут з наганів не стріляють.

— Ну, з кольтів. Чи ще з чогось там…

— У тебе своїх турбот мало — за американські взявся? — глянув на нього Марченко.

— Паузу чимось треба заповнити. Не їхати ж мені мовчки цілу дорогу.

— Ти краще думай про Лас-Вегас. Про пана Ярослава. І мову удосконалюй… Українську також. Поки що в діаспорі житимеш… І не «дакай». Це тобі не Одеса вонюча, а Нью-Йорк…

— Задрипаний, — додав Бордоніс. — А що ти мені пропонуєш взамін?

— Такати. Так-так… Як автомат Калашникова. Так-так… А то пам’ятаєш, як тебе пан Ярослав підловив? «Ви що, дома по-московськи, прошу пана, розмовляєте?» — перекривив Кульгавий — А ти йому що?

— Я йому сказав, що ні… Українською мовою говоримо.

— А він тобі що?

— А він?! А він: «А чому ж ви по-московськи кажете „да“, а не по-нашому „так“?». Пішов він у с…

— Вилазь, приїхали!

Піднялися на шістнадцятий поверх. Швейцар, дізнавшись, у яку квартиру вони йдуть, перемикнув телекамеру на шістнадцятий. Темно-синє око камери, що оглядало увесь коридор, мовчки стежило за несподіваними гостями.

— Вони що, за всіма так стежать чи тільки за нами? — запитав Бордоніс.

— За всіма незнайомими, — відповів Кульгавий. — За всіма, хто не живе у цьому хмарочосі.

— А для чого? Перевіряють, чи ми правду сказали, що піднімаємося на шістнадцятий поверх і в тридцять другу квартиру?

— Перевіряють. Якби ми тут зараз не з’явилися, він би вже поліцію викликав, — озвався Кульгавий.

Бордоніс натис на кнопку дзвінка. По той бік дверей мелодійно заграв акорд: «А-ме-рі-ка». Через «і».

— Красиво. Це з їхнього гімну?

— З їхнього… Дасть Бог, казатимеш «з нашого».

— Твої б слова, та до Бога.

— З цього хмарочоса до Бога зовсім близько.

— До землі далеко. Що він там чухається? Чи знову вмер?

— Такі не вмирають. Добре, що я йому тоді всадив одну кулю. Всадив би більше, хто б нам сьогодні допоміг… А скільки ти?