Олег Чорногуз - Воскреслий із мертвих

Капітан зрозумів, що пан заступник міністра з нього просто кепкує. Сміється йому в очі. Він мовчки підвівся і пішов з кабінету, але раптом зупинився.

— О, ледь не забув найголовнішого, — проказав капітан Дубль. — Ви, прошу пробачення, випадково не пам’ятаєте агента кадебе майора Марченка? Аркадія чи Артура Марченка? Він у 1984 році їздив до Нью-Йорка в складі нашої делегації радником з економічних питань. Добре грав на балалайці. «Гоп, мої черевички, гоп»…

Заступник міністра сполотнів:

— Ви що, знущаєтеся з мене? Що це все означає?!

— Нічого, пане заступнику. Абсолютно нічого. Я просто хотів би почути вашу відповідь: знали чи ні?

— А яке я маю до того відношення? Я не належав до кураторів агентури.

— Але я, як ви помітили, не випадково вжив слово «завербував», яке вам дуже не сподобалося, — капітан удав, що збирається відчинити двері.

— Зачекайте. Речення можна докінчити і в кабінеті. Не обов’язково, щоб його чула моя секретарка.

— Безперечно, пане заступнику. Я й не ставлю перед собою такої мети. Я лише хочу вам нагадати, що майор комітету безпеки за вашою вказівкою завербував воїна-афганця, який не схотів воювати, в свої агенти.

— Це неправда. Мазура ніхто не вербував. Його просто прибрали. А хто саме, я не знаю. Казали, мій водій. Кублей його прізвище. Він нині на пенсії.

— Я вам дуже вдячний за інформацію.

— Ви задоволені?

— Так! — мовив каштан Дубль.

— Я дуже радий, — заступник міністра спробував зобразити на обличчі ту радість. Але усмішка вийшла помітно кривою і, як здалося капітану Дублю, зовсім не щирою…

— Не розумію вас, капітане… Інколи зовсім не розумію, — мовив Кублей, коли капітан сів у його заржавілий «Запорожець». — Для чого ви йому ляпнули «завербувати»?

— А для чого ви мені, як ви висловлюєтесь, ляпаєте. Щоб роздратувати?

— Ну, вас роздратуєш. Ваш міністр постійно радить підлеглим: вчіться в капітана Дубля. Ось в кого сталеві нерви… І Чорнобиль їх не попсував.

— У Чорнобилі…

— А посвідчення маєте?

— Ні, не маю. Я ж не ви… Двічі по одному дню провели в Чорнобилі, зберегли бланки відряджень — і ви вже інвалід-чорнобилець…

— Документи про відрядження я здав у бухгалтерію для звіту, капітане.

— І взамін взяли довідку…

— Не докоряйте мені, капітане. Особливо зараз, бо «Запорожець» не заводиться.

— Так воно й краще. Менше чадітиме.

— То нам треба кудись їхати чи ні?

— Нам треба посидіти!

— Ще раз не зрозумів…

— Поговоримо про пана заступника. Ви ж його добре знаєте?

— А чому б не знати. Водієм у нього служив.

— От бачите, Кублею, як мені постійно доводиться витягувати з вас інформацію. Я немов спінінгіст, який розплутує «бороду». Було б сказати мені про це одразу. Ще тоді, коли я поклав перед вами ті фотографії.

— Якось у голову не стукнуло… Розгубився дуже… Шокували мене ті давні фотокартки.

— Що він за людина — пан заступник? У побуті.

— Вічно чимось незадоволений. На нього в міністерстві казали «гюрза». Знаєте, що це таке?

— Знаю! Не ви ж в Афганістані були, а я…

— Ви, капітане, від скромності не вмрете.

— Після проголошення суверенітету ви з тим заступником міністра випадково не зустрічались?

— Це допит?

— Чому! Допомога з вашого боку. Бо колеги… Ми з вами… Ну як вам м’якше сказати, щоб ви не образилися?

— Після того, що ви мені наговорили за всі ці роки, гіршого сказати просто неможливо, якби ви й хотіли… Так от, випадково зустрічався… Справді, випадково. У молочному магазині. Він любить молочні продукти. Йому дуже подобалося американське молоко. Він мене за ним посилав навіть опівночі, коли воно коштувало дорожче. Скупий він чоловік, але посилав…

— Для чого ви мені про молоко говорите?

— Для характеристики… Для повнішої картини… Я ж вас так зрозумів?

— Так, — погодився капітан.

— От бачите, і Кублей мислить… Тут, у Києві, я зустрів його якось у молочному магазині. В неділю чи суботу. Бо в будні дні він те молоко в міністерстві купує… А тут, мабуть, дуже кефірчика захотілося, сметанки. А у вільній і незалежній тю-тю — суцільна порнографія… Це не мої — його слова…

— Я не Служба безпеки, Кублею, і на магнітофон не записую.

— Хто його знає. Я пройшов життя, дай Боже кожному. Від дня народження у тридцять сьомому до цих днів… І Йосифом Віссаріоновичем був — таке ім’я взяв собі ще зовсім молодим. Потім став Микитою Сергійовичем… От тільки Михайлом Сергійовичем не встиг — Союз розпався.