Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

– Мені здається, що ви – людина, одержима одним прагненням, – сказав патер Браун. – Даруйте за відвертість, але, мені здається, ви більше хочете спіймати Деніела Дума, ніж урятувати Брандера Мертона.

Вілтон легко сіпнувся, продовжуючи пильно дивитися на священика, потім його жорсткий рот скривила дивна посмішка.

– Як ви про це… Чому ви так вирішили? – спитав він.

– Ви сказали, що, тільки-но почувши постріл, тут же ввімкнете струм, який уб’є втікача, – сказав його опонент. – Ви, мабуть, тямите, що постріл позбавить життя вашого господаря, перш ніж струм позбавить життя його ворога. Не думаю, що, якби це залежало від вас, ви не стали б захищати пана Мертона, але враження таке, що для вас це питання другорядне. Застережень більш ніж треба, як ви сказали, і, здається, всі вони винайдені вами. Але винайшли ви їх, так виглядає, насамперед для того, щоб спіймати вбивцю, а не врятувати його жертву.

– Патере Браун, – неголосно сказав секретар. – Ви розумні та проникливі, але, головне, у вас є якийсь дар: ви спонукаєте до відвертості. До того ж, імовірно, ви і самі про це незабаром почуєте. Тут у нас усі жартують, що я маніяк, і піймання цього злочинця – мій пунктик. Можливо, так воно і є. Але вам я скажу те, чого ніхто з них не знає. Моє повне ім’я – Джон Вілтон Гордер.

Священик кивнув, немов підтверджуючи, що тепер уже йому все стало ясно, але секретар провадив далі:

– Цей індивід, котрий називає себе Думом, убив мого батька і дядька, а також довів до банкрутства мою матір. Коли Мертону знадобився секретар, я подався до нього на службу, розсудивши, що там, де є чаша, рано чи пізно з’явиться і злочинець. Але я не знав, хто він, а лише його підстерігав. Я чесно служив Мертону.

– Розумію, – м’яко сказав патер Браун. – До речі, чи не час нам до нього увійти?

– Авжеж, певна річ, – підтвердив Вілтон і знову трохи сіпнувся, ніби прокидаючись від задуми. Священик вирішив, що ним на мить знову заволоділа його манія. – Заходьте ж, прошу вас.

Священик не зволікаючи пройшов у другу кімнату. Гість і господар не привіталися один із одним – у кабінеті панувала мертва тиша, за мить священик знову з’явився на порозі.

У той же момент стрепенувся мовчазний охоронець, котрий сидів біля дверей. Було таке враження, ніби ожила шафа або креденс. Здавалося, сама поза священика виказувала тривогу. Світло падало на його голову ззаду, і обличчя було в тіні.

– Мені здається, вам слід натиснути на вашу кнопку, – сказав він зітхнувши.

Вілтон схопився, прокинувшись від своїх похмурих роздумів.

– Але ж пострілу не було, – заперечив він тремтячим голосом.

– Це залежить від того, – зронив патер Браун, – що розуміти під словом «постріл».

Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком потрапив у другу кімнату. Вона була порівняно невелика та витончена, але обставлена просто. Прямо навпроти дверей містилося велике вікно, з якого відкривався вид на сад і порослу рідким лісом рівнину. Вікно було відчинене, біля нього стояли крісло і маленький столик. Можливо, насолоджуючись короткими митями самотності, в’язень прагнув насолодитися заодно і свіжим повітрям, і світлом.

На столику стояла «коптська чаша», власник поставив її ближче до вікна явно для того, щоб роздивитися краще. А дивитися було на що – в сильному й яскравому сонячному світлі коштовні камені вигравали кольоровими вогниками, і чаша здавалася подобою Грааля. Поглянути на неї, без сумніву, варто було, але Брандер Мертон на неї не дивився. Голова його була закинута на спинку крісла, густа грива сивого волосся майже торкалася підлоги, загострена борідка з сивиною стирчала вгору, буцімто вказуючи в стелю, а з горла стирчала довга коричнева стріла з червоним оперенням.

– Беззвучний постріл, – тихо сказав патер Браун. – Я якраз недавно розмірковував про цей новий винахід – духову рушницю. Лук і стріли були винайдені дуже давно, а шуму не виробляють зовсім.

Помовчавши, він додав:

– Боюся, що він помер. Що будемо робити?

Блідий, як крейда, секретар зусиллям волі опанував себе.

– Як що? Натисну кнопку, – сказав він. – І якщо я не вколошкаю Дума, то хоча б знайду його, куди б він не втік.

– Пильнуйте, щоб не порішили своїх друзів, – зауважив священик. – Вони, мабуть, неподалік. Мені здається, їх слід попередити.

– Та ні, вони вже все знають, – відповів Вілтон, – і не полізуть через стіну. Хіба що хтось із них… дуже поспішає.

Патер Браун підійшов до вікна і визирнув із нього. Пласкі клумби саду стелилися далеко внизу, як розмальована ніжними фарбами мапа світу. Навколо було так порожньо, вежа стриміла в небо так високо, що йому мимоволі згадалася недавно почута дивна фраза.