Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Патер Браун не зовсім збагнув його. Він поморгав, глянув на блискучу гладь моря, на верхівки хмарочосів, а потім перевів погляд на незнайомця.

Ні, не тільки тому, що він ховав очі за окулярами, обличчя його виглядало настільки непроникним. Було в цьому жовтому обличчі щось азійське, навіть монгольське, сенс його промов, здавалося, наглухо був прихований за суцільними пластами іронії. Серед товариських і доброзичливих жителів цієї країни раз по раз зустрічається такий індивід – непроникний американець.

– Моє ім’я Дрейдж, – сказав він, – Норман Дрейдж, й я американський громадянин, що все пояснює. Принаймні інше, я сподіваюся, пояснить мій товариш Вейн. А Четверте липня [2]   Четверте липня – День незалежності Америки. буде іншим святкуванням.

Приголомшений священик дозволив своєму новому знайомому затягти себе до автомобіля, що стояв неподалік, де сидів молодик із жовтим скуйовдженим волоссям і стривоженим змарнілим обличчям. Він здалеку привітав патера Брауна і назвався: Пітер Вейн. Священик не встиг отямитися, як його заштовхнули в автомобіль, який прудко промчав вулицями та виїхав за місто. Не звиклий до стрімкої діловитості американців, слуга Божий почувався приблизно так, ніби його звабили в чарівну країну в запряженій драконами колісниці. Й як не важко йому було зосередитися, та саме тут йому довелося вперше вислухати в розлогому викладі Вейна, який Дрейдж іноді переривав уривчастими фразами, історію про «коптську чашу» і про пов’язані з нею два вбивства.

Як він збагнув, дядько Вейна, такий собі Крейк, мав компаньйона на прізвище Мертон, і цей Мертон був третім за рахунком багатим махлярем, у чиї руки потрапила «коптська чаша». Колись перший із них, Титус П. Трент, мідний король, став отримувати листи з погрозами від невідомого адресанта, котрий підписувався Деніел Дум. Ім’я, без сумніву, було вигаданим, але його носій швидко прославився, хоча доброї слави і не набув. Робін Гуд і Джек Різник укупі не були б знаменитішими, ніж цей автор листів із погрозами, котрий не мав наміру, як незабаром з’ясувалося, обмежитися словами. Все закінчилося тим, що одного ранку старого Трента знайшли в його парку біля ставка головою в воді, а вбивця безслідно зник. На щастя, чаша зберігалася в сейфі банку і разом із іншим майном перейшла до кузена покійного, Браяна Гордера, також дуже заможного чоловіка, але й він незабаром отримав погрози безіменного ворога. Труп Браяна Гордера знайшли біля підніжжя скелі, неподалік від його приморської вілли, будинок же був пограбований, цього разу – дуже ґрунтовно. І хоча чаша не дісталася грабіжнику, він викрав у Гордера стільки цінних паперів, що справи останнього опинилися в найжалюгіднішому стані.

– Удові Браяна Гордера, – розповідав далі Вейн, – довелося продати майже всі цінності. Мабуть, саме тоді Брандер Мертон і придбав цю знамениту чашу. У будь-якому разі, коли ми познайомилися, вона вже перебувала у нього. Але, як ви самі розумієте, бути її власником – доволі обтяжливий привілей.

– Пан Мертон також отримує листи з погрозами? – помовчавши, поцікавився патер Браун.

– Гадаю, що так, – підтвердив пан Дрейдж, і щось у його голосі змусило священика поглянути на нього уважніше: Дрейдж безгучно сміявся, та так, що у священика побігли по шкірі сироти.

– Я майже не сумніваюся, що він отримував такі листи, – насупившись, сказав Пітер Вейн. – Я сам їх не читав: його пошту переглядає тільки секретар, і то не всю, оскільки Мертон, як і всі багатії, звик тримати свої справи в таємниці. Але я бачив, як він якось розсердився і засмутився, отримавши якісь листи. До речі, він одразу ж їх подер, отож секретар їх навіть не бачив. Секретар також стурбований: за його словами, старигана хтось переслідує. Коротко кажучи, ми будемо дуже вдячні тому, хто хоч трохи нам допоможе дати всьому цьому лад. А позаяк ваш талант, патере Браун, усім відомий, то секретар просив мене невідкладно запросити вас у будинок Мертона.

– То он воно що, – сказав патер Браун, котрий нарешті почав тямити, куди і навіщо його тягнуть. – Але я навіть не уявляю, чим можу вам зарадити. Адже ви весь час тут, і у вас у стократ більше даних для наукового висновку, ніж у випадкового відвідувача.

– Атож, – сухо погодився пан Дрейдж, – наші висновки достатньо наукові, але занадто наукові, щоб повірити в них. Убити таку людину, як Титус П. Трент, могла тільки небесна кара, і наукові пояснення тут не допоможуть. Як кажуть, грім із ясного неба.