Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

– Лоро, – сказав Енґус, просунувши руду голову в кондитерську, – заспокойтеся, ви при здоровому глузді.

– Відразу видно руку цього негідника Велкіна, – буркнув Смайт. – Я не зустрічався з ним ось уже кілька років, але він всіляко мені дозоляє. За останні два тижні п’ять разів підкидав у мою квартиру листи з погрозами, і я навіть не можу з’ясувати, хто ж їх туди приносить, хіба що сам Велкін. Швейцар божиться, що не бачив ніяких підозрілих осіб, і ось тепер цей індивід приклеює до вітрини мало не некролог, а ви сидите собі тут у кондитерській.

– Саме так, – скромно докинув Енґус. – Ми сидимо собі тут у кондитерській і спокійнісінько п’ємо чай. Що ж, сер, я високо ціную здоровий глузд, із яким ви перейшли безпосередньо до суті справи. Про все інше ми побалакаємо пізніше. Цей індивід не міг далеко піти: коли я востаннє дивився на вітрину, – а це було хвилин десять-п’ятнадцять тому, – ніякого паперу там не було, можу запевнити. Але наздогнати його нам не вдасться, бо ми навіть не знаємо, в який бік він зник. Послухайтесь моєї поради, пане Смайт, і негайно доручіть цю справу якомусь енергійному детективові, найкраще – приватному. Я знаю одного меткого чоловічка – на вашій машині ми доїдемо до його контори хвилин за п’ять. Його прізвище Фламбо, і хоча молодість його минула дещо бурхливо, тепер він бездоганно чесний, а голова у нього – просто золота. Він живе на вулиці Лакнау-Меншенс, в Гемстеді.

– Вражаючий збіг, – сказав маленький чоловічок, піднявши чорні брови. – Я живу поруч, за рогом, на Гімалай-Меншенс. Ви не відмовитеся поїхати зі мною? Я зайду до себе і зберу ці дурнуваті листи від Велкіна, а ви тим часом збігаєте за вашим приятелем-детективом.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – ввічливо зауважив Енґус. – Що ж, чим хутчіш ми візьмемося за справу, тим краще.

У пориві надзвичайної великодушності обидва раптом церемонно розкланялися і вскочили в швидкохідний автомобільчик. Як тільки Смайт увімкнув швидкість, і машина завернула за ріг, Енґус із посмішкою глянув на гігантський плакат фірми «Мовчазні слуги Смайта» – там була зображена величезна залізна лялька без голови, з баняком у руках, а нижче читався напис: «Куховарка, котра ніколи не бурчить».

– Я сам користуюся ними у себе вдома, – сказав чорнобородий чоловічок, посміхнувшись, – частково для реклами, а частково й справді для зручності. Повірте моєму слову: мої заводні ляльки справді розпалюють камін і подають вино або розклад потягів набагато спритніше, ніж будь-який слуга з плоті та крові, з яким мені доводилося мати справу. Потрібно тільки не плутати кнопки. Але ніде правди діти – у цих слуг є свої недоліки.

– Та що ви? – здивувався Енґус. – Хіба вони не все можуть робити?

– Ні, не все, – відповів Смайт незворушно. – Вони не можуть розказати мені, хто підкидає в мою квартиру ці листи.

Його автомобіль, такий же маленький і швидкий, як він сам, також був його власним винаходом нарівні з металевою прислугою. Навіть якщо цей чоловік була спритником, котрий умів робити собі рекламу, все одно він сам свято вірив у свій товар. Відчуття мініатюрності та стрімкості зростало в міру того, як вони мчали по крутій, забудованій білими будинками вулиці, долаючи незліченні закрути при мертвотному, але все ще прозорому передвечірньому світлі. Незабаром закрути стали ще крутішими і запаморочливішими: вони неслися по спіралі, як люблять висловлюватися тепер прихильники містичних учень. І справді, машина опинилася в тій підвищеній частині Лондона, де вулиці крутизною майже не поступаються Единбурґу і, мабуть, можуть навіть суперничати з ним у красі. Уступ здіймався над уступом, а величний будинок, куди вони прямували, височів над ними, немов єгипетська піраміда, позолочена косими променями сонця. Коли вони завернули за ріг і в’їхали на вигнуту півмісяцем вулицю, відому під назвою Гімалай-Меншенс, картина змінилася так різко, немов перед ними раптово розчахнули широке вікно: багатоповерхова споруда панувала над Лондоном, а там, унизу, як морські хвилі, горбилися зелені дахи під черепицею. Навпроти будинку, по інший бік вимощеної гравієм і зігнутої півмісяцем дороги, виднівся чагарник, більше схожий на живопліт, ніж на садову огорожу; а нижче блищала смужка води – щось на зразок штучного каналу, який нагадував оборонний рів навколо цієї неприступної фортеці. Промчавши по дузі, автомобіль минув продавця каштанів із яткою на розі, а подалі, в іншому кінці дуги, Енґус ледве розгледів синюватий силует поліціянта, котрий походжав туди-сюди. Крім них, на цій безлюдній вулиці не було ні душі, але Енґусу чомусь здалося, що ці люди уособлюють собою безтурботну поезію Лондона. І в нього з’явилося відчуття, ніби вони – герої якогось оповідання.