Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Відомий нам юнак на прізвище Енґус допив каву і подивився на дівчину з лагідним терпінням. А вона продовжувала свою розповідь, легко скрививши губи в невеселій усмішці.

– Ви, певно, бачили на парканах крикливу рекламу: «Мовчазні слуги фірми Смайт»? Якщо ні, то ви, мабуть, єдиний, хто її не бачив. Хоча в таких справах я мало тямлю, але це якісь заводні машини, які виконують будь-яку домашню роботу. Ну, самі розумієте: «Натисніть кнопку – й ось вам Непитущий Дворецький», «Поверніть важіль – і перед вами десять ґречних Покоївок». Та ви напевно бачили рекламу. Так ось, якими б ці машини не були, але це – золоте дно, і загрібає все махляр, котрого я знала в Ладбері. Я, звісно, тішуся, що бідоласі так пощастило, але разом із тим мені дуже страшно: адже будь-якої миті він може заявитися сюди і сказати, що пробив собі дорогу, і це буде справжнісінька правда.

– А що ж другий? – зі спокійною наполегливістю повторив Енґус.

Лора Гоуп раптом піднялася.

– Друже мій, – сказала вона. – Здається, ви справжній чаклун і бачите мене наскрізь. Що ж, ваша правда. Так, від другого я не отримала жодного рядка й гадки не маю, де він і що з ним. Але його я і боюся. Саме він і переслідує мене. Саме він і зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос чується мені, хоча він ніяк не може зі мною балакати.

– Ну, люба, – весело зауважив молодик. – Та навіть якби це був хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, якщо вже ви розповіли про нього. З розуму сходять тільки поодинці. А коли саме вам привидівся або почувся цей зизоокий приятель?

– Я чула сміх Джеймса Велкіна так само ясно, як чую зараз вас, – спокійно відказала дівчина. – Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, і могла бачити разом обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, ніж його зизоокість. Майже рік я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: не минуло й хвилини, як я отримала перший лист від його суперника.

– А вдалося вам витягнути з цієї примари хоч слово або вигук? – поцікавився Енґус.

Лора здригнулася, але опанувала себе і відповіла спокійно:

– Атож. Як тільки я дочитала другий лист Ізидора Смайта, де він повідомляв, що добився успіху, в ту саму мить я почула слова Велкіна: «Все одно ви йому не дістанетесь». Він вимовив це так чітко, немовби був поруч, у кімнаті. Це жахливо. Мабуть, я схибнулася.

– Якби ви справді збожеволіли, – сказав молодий чоловік, – то ніколи не визнали б цього. Втім, в історії з цією невидимою особою справді є щось дивне. Але одна голова – добре, а дві – краще, не кажу вже про інші частини тіла, щоб пожаліти вашу скромність, і якщо ви дозволите мені, людині правильній і практичній, знову принести з вітрини весільний торт…

Не встиг він скінчити, як із вулиці долинув металевий скрегіт і біля дверей кондитерської різко загальмував крихітний автомобіль, що підлетів на шаленій швидкості. В ту ж мить маленький чоловічок у блискучому циліндрі вже стояв на порозі і нетерпляче переминався з ноги на ногу.

До того часу Енґус не хотів псувати собі настрій і тримався безтурботно, але тепер йому вже не вдалося приховати хвилювання. Він устав і вийшов із задньої кімнати назустріч непроханому гостю. Одного погляду було достатньо, щоб виправдати найгірші підозри закоханого. Шикарний одяг і крихітний зріст, задерикувато виставлена наперед борідка, розумні, живі очі, пещені руки, що тремтіли від хвилювання, – звісно ж, це був той сам чоловік, про якого щойно базікала дівчина, не хто інший, як Ізидор Смайт, котрий майстрував колись іграшки з бананової шкірки і сірникових коробок. Ізидор Смайт, котрий тепер наживає мільйони на металевих непитущих дворецьких і ґречних покоївках. В одну мить обидва чуттям вгадали ревнощі, які розривають кожного з них, і якусь хвилину зиркали один на одного з тією особливою холодною поблажливістю, яка найяскравіше висловлює весь дух суперництва.

Пан Смайт, однак, і словом не обмовився про справжню причину їхньої ворожнечі, а тільки вимовив у запалі:

– Панна Гоуп бачила, що там приліплено на вітрині?

– На вітрині? – здивовано перепитав Енґус.

– З вами ми порозуміємося пізніше, а зараз мені ніколи, – різко кинув коротун-мільйонер. – Тут заварилася якась безглузда каша, яку треба розсьорбати.

Він тицьнув полірованим ціпком у бік вітрини, нещодавно спустошеної матримоніальними приготуваннями пана Енґуса, і той із подивом помітив, що на склі з боку вулиці приклеєна довга смужка паперу, якої точно не було зовсім недавно, коли він цю вітрину споглядав. Юнак вийшов на вулицю слідом за впевнено крокуючим Смайтом і побачив, що до скла акуратно приліплена смуга гербового паперу в добрих півтора ярда завдовжки, а на ній розмашистий напис: «Якщо ви вийдете за Смайта, він помре».