Аґата Крісті - Пуаро веде слідство

Щойно ми прибули в «Магніфісент», нас одразу провели в кабінет управителя. Там уже був Ґреґорі Рольф і двоє детективів зі Скотленд-Ярду. Навпроти за столом сидів дуже блідий управитель.

Коли ми зайшли, Рольф кивнув.

– Схоже, ми наблизилися до розгадки цієї таємниці, – сказав він, – але… Повірити не можу! У того хлопця мала бути сталева витримка!

За кілька хвилин нас ознайомили з фактами. Містер Рольф вийшов із готелю об 11 : 15. Об 11 : 30 якийсь джентльмен, надзвичайно на Рольфа схожий, зайшов у готель і попросив видати йому скриньку з коштовністю із сейфу. Поставив підпис на документі, ніби ненароком зазначивши: «Підпис вийшов трохи не такий як завжди, але це тому, що я вдарився рукою, коли виходив із таксі». Управитель на це тільки всміхнувся і зазначив, що великої різниці він не бачить. Тоді Рольф засміявся і сказав: «Дивіться не сприйміть мене за злодія й не запроторте у в’язницю. Останніми днями я отримав кілька листів із погрозами від китайця, але найгірше, що сам я теж схожий на китайця – погляньте лишень на мої очі».

– Я подивився на його очі, – продовжив свою розповідь управитель, – і одразу зрозумів, до чого він хилить. Кутики очей того чоловіка піднімалися і скошувалися, як у людей зі Сходу. Спершу я цього не помітив.

– Хай йому лихо! – заревів Ґреґорі Рольф і нахилився вперед. – А зараз які в мене очі?

Управитель поглянув на нього й здригнувся: – Звичайні, сер. Я не бачу нічого китайського. – і справді, у відвертих карих очах, які дивилися на нас, не було анічогісінько східного.

Детектив зі Скотленд-Ярду гмикнув: – А той чоловік був сміливий. Підозрював, що очі можуть його викрити, і вирішив діяти на випередження, звернувши увагу на свою особливість. Він, мабуть, чатував біля готелю і спостерігав за вами, сер, а коли ви відійшли достатньо далеко, пробрався всередину.

– А що ж сталося з прикрасою? – запитав я.

– Її знайшли у коридорі в готелі. З намиста зник тільки один камінь – «Зірка Заходу».

Ми з Пуаро перезирнулися. Історія звучала неймовірно дивно.

Аж тут мій друг скочив зі стільця і сказав із жалем:

– Боюся, користі з мене було мало. А можна побачитися з мадам?

– Вона, мабуть, іще не відійшла від шоку, – відказав Рольф.

– Тоді я хотів би поговорити з вами тет-а-тет, мосьє.

– Звісно.

За кілька хвилин Пуаро повернувся.

– А тепер, друже, гайда на пошту! – сказав він, радісно потираючи руки. – Треба надіслати телеграму.

– Кому?

– Лордові Ярдлі. – Він узяв мене під руку, не даючи більше нічого спитати. – Ходімо хутчіше, mon ami . Прекрасно розумію ваші почуття стосовно цієї жахливої справи. Я показав себе далеко не з найкращого боку! А от ви, якби взялися розплутувати всі таємниці, проявили б себе якнайкраще! Bien! От ми все й визнали. А тепер забудьмо про все та й ходім обідати.

Ми вернулися в квартиру Пуаро аж о четвертій. Із крісла під вікном нам назустріч підвелася якась фігура. Лорд Ярдлі. Він був змучений, а погляд його несамовито блукав по кімнаті.

– Я отримав вашу телеграму й негайно примчав сюди. І послухайте, я був у Гоффберґа, він мені каже, що ніхто не посилав до нас ніякого фахівця, і телеграми вони не надсилали. Ви що, думаєте…

Пуаро підняв руку.

– Прошу мені пробачити! Це я послав телеграму і найняв того чоловіка.

– Ви? Але навіщо? Чому? – промимрив лорд.

– Я просто хотів змусити коліщата закрутитися, – спокійнісінько відказав Пуаро.

– Змусити коліщата закрутитися? Ви про що? – ревнув лорд Ярдлі.

– І в мене все вийшло, – радісно сповістив Пуаро. – А тепер, мілорде, маю за честь повернути вам оце! – драматичним жестом мій друг дістав щось блискуче і простягнув руку: на долоні в нього лежав великий діамант.

– «Зірка Сходу», – прохрипів лорд Ярдлі. – Але я не розумію…

– Справді? – перепитав Пуаро. – Втім, це не важливо. Повірте, було дуже потрібно, щоб діамант вкрали. Я пообіцяв вам, що збережу його для вас, і дотримав слова. Дозвольте мені зберегти цю маленьку таємницю. Прошу, передайте від мене уклін леді Ярдлі й скажіть їй, що для мене велика честь – долучитися до повернення її прикраси. Яка beau temps 35 35 Гарна погода ( фр. ). , правда? Гарного вам дня, мілорде.

Чемною усмішкою й ласкавими словами мій друг спровадив ошелешеного лорда Ярдлі за двері. А потім повернувся, потираючи руки.

– Пуаро, – сказав я, – зізнайтеся, я божевільний?

– Та ні, mon ami, але ваш розум, як завжди, огортає туман.

– Де ви взяли діамант?