Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів. Долина страху

– Але ж це все?

– Ні, ні, любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лікар найімовірніше може отримати від якоїсь лікарні, а не від мисливського клубу, а коли перед лікарнею стоять літери «ЧК», назва «Черінґ-кроська» напрошується сама собою.

– Можливо, ви маєте рацію.

– Все наводить на саме таке тлумачення. Й якщо ми приймемо мій здогад за робочу гіпотезу, то у нас будуть додаткові дані для відтворення особи нашого невідомого відвідувача.

– Гаразд. Припустимо, що літери «ЧКЛ» означають «Черінґ-кроська лікарня». Які ж інші висновки можна звідси зробити?

– А вам нічого не спадає на гадку? Ви ж вивчали мій метод. Спробуйте його застосувати.

– Висновок очевидний: перш ніж поїхати в село, цей чоловік практикував у Лондоні.

– А що, якщо посунутися трохи далі? Погляньте на це ось під яким кутом зору: з якої нагоди цей дарунок? Коли його друзі вважали за потрібне подарувати спільно йому цей ціпок, аби показати своє шанування? Вочевидь, тоді, коли доктор Мортімер звільнився з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаємо. Припустімо, що роботу в лікарні він змінив на сільську практику. Чи будуть наші висновки занадто сміливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звільнення?

– Таке цілком можливе.

– Тепер зазначте, що він не міг перебувати в штаті консультантів лікарні, бо це дозволено тільки лікарям із солідною лондонською практикою, а такий лікар навряд чи поїхав би з міста. Тоді ким він був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора [1] Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клініці. , котрий живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він звільнився звідти п’ять років тому – гляньте на дату на ціпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солідний літній домашній лікар випарувався, а замість нього перед нами виріс вельми симпатичний чоловік віком близько тридцяти років, не марнославний, неуважний, котрий ніжно любить свого собаку, який дещо більший за тер’єра, але менший за мастифа.

Я недовірливо реготнув, а Шерлок Голмс відкинувся на спинку тапчана і випустив у стелю маленькі колечка диму, які плавно похитувалися в повітрі.

– Що стосується останнього пункту, то його нереально перевірити, – сказав я, – однак певну інформацію про вік цього чоловіка і його кар’єру знайти можна.

Я зняв зі своєї маленької книжкової полички медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося кілька Мортимерів, але я відразу ж відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:

«Мортімер Джеймс, із 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рік – куратор Черінґ-кроської лікарні. Нагороджений премією Джексона з порівняльної патології за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавістичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор статей «Аномальні явища атавізму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Гай-Берроу».

– І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмішкою зауважив Голмс, – зате він справді сільський лікар, як ви доречно зазначили. А мої висновки правильні. Що ж стосується означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, не марнославний і неуважний. Це вже я знаю з досвіду – тільки симпатичні люди отримують прощальні подарунки, лише не марнославні змінюють лондонську практику на сільську і тільки неуважні здатні залишити свій ціпок замість візитівки, прочекавши більше години у вашій вітальні.

– А собака?

– Був привчений носити ціпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав її посередині та міцно стискав зубами, сліди яких видно дуже чітко. Судячи з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа – завузькі. Може, хіба… Боже милий! Ну, звісно ж, кокер-спанієль!

Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кімнаті, а потім зупинився біля віконної ніші. В його останніх словах прозвучала така тверда впевненість, що я зачудовано глипнув на нього:

– Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевнені?

– З тієї простої причини, що бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок її господаря. Не йдіть, Ватсоне, благаю. Ви ж із ним колеги, тому ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невідомо. Що ж знадобилося людині науки, доктору Джеймсу Мортімеру, від детектива Шерлока Голмса?.. Увійдіть.