1 ...8 9 10 12 13 14 ...23 – Яка адреса?
– Стренд, американська біржа, до запитання. Обидва листи – від пароплавної компанії «Ґійон» і стосуються відплиття їхніх пароплавів із Ліверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намір повернутися до Нью-Йорка.
– Ви вже шукаєте цього Стенджерсона?
– Аякже, сер. Я розіслав оголошення в усі газети, а один із моїх людей поїхав на американську біржу та ще не повернувся.
– А до Клівленда зверталися?
– Вранці надіслали телеграму.
– Яку?
– Ми просто повідомили, що сталося, і просили надати дані.
– А ви не просили про докладнішу інформацію з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?
– Я спитав про Стенджерсона.
– І більше ні про що? Чи немає тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у житті Дреббера, які необхідно з’ясувати?
– Я спитав про все, що вважав за потрібне, – ображеним тоном відказав Ґреґсон.
Шерлок Голмс усміхнувся й хотів було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кімнаті, коли ми вийшли в передпокій. Він самовдоволено потирав руки.
– Містере Ґреґсон, я тільки-но зробив найважливіше відкриття! – оголосив він. – Якби я не здогадався ретельно оглянути стіни, ми нічого не дізналися б!
Очі маленького чоловічка блищали, він, мабуть, ледь стримував радість від того, що перевершив свого колегу на одне очко.
– Прошу сюди, – сказав він метушливо, ведучи нас назад у кімнату, де, здавалося, стало трохи світліше після того, як забрали її страшного мешканця. – Ось, станьте сюди!
Він чиркнув сірником об підошву черевика й підніс його до стіни.
– Погляньте! – переможно заявив детектив.
Я вже казав, що в багатьох місцях шпалери висіли клаптями. У цьому кутку від стіни відстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На ній кров’ю було виведено:
Rache
– Бачили? – хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансьє, який представляє публіці атракціон. – Це найтемніший куток, і нікому не спало на гадку сюди глянути. Убивця – він або вона – написав це власною кров’ю. Дивіться, ось кров стекла зі стіни, і тут на підлозі є пляма. У будь-якому разі, самогубство виключається. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей кут був найсвітліший, а не найтемніший.
– Ну, гаразд, ви помітили напис, а як ви його розтлумачите? – зневажливим тоном спитав Ґреґсон.
– Як? А ось як. Вбивця – чоловік чи жінка – хотів написати жіноче ім’я Рейчел, але не встиг докінчити, мабуть, щось завадило. Згадаєте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що ця справа пов’язана з жінкою на ім’я Рейчел. Смійтеся скільки завгодно, містере Шерлок Голмс. Ви, звісно, людина начитана та розумна, але, врешті-решт, і старий пес здатний на успіх!
– Даруйте, – сказав мій приятель, розсердивши маленького чоловічка своїм сміхом. – Певна річ, честь цього відкриття належить вам, і напис, без сумніву, зробив другий учасник нічної драми. Я не встиг іще оглянути кімнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.
Він вийняв із кишені рулетку, велику круглу лупу та безшумно закрокував кімнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на коліна; одного разу навіть ліг на підлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсім забув про наше існування – ми весь час чули то бурмотіння, то стогін, то легкий присвист, то схвальні та радісні вигуки. Я витріщився на нього, і мені мимоволі спало на гадку, що мій товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лісом, скавулячи від нетерпіння, поки не натрапить на втрачений слід. Хвилин двадцять, а то й більше, він продовжував свої пошуки, ретельно вимірюючи відстань між якимись зовсім непомітними для мене слідами, і, час від часу, так само незбагненно для мене, щось вимірював рулеткою на стінах. В одному місці обережно зібрав дрібку сірого пилу з підлоги й поклав у конверт. Нарешті став розглядати через лупу напис на стіні, уважно досліджуючи кожну літеру. Мабуть, Голмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишені.
– Кажуть, ніби геній – це нескінченна витривалість, – із усмішкою зауважив він. – Доволі невдале визначення, але до роботи детектива пасує повністю.
Ґреґсон і Лестрейд спостерігали за маневрами свого колеги-дилетанта з неприхованою цікавістю й не без зневаги. Либонь, вони не могли оцінити те, що я вже почав усвідомлювати: все, що робив Голмс, аж до незначних на перший погляд дрібниць, слугувало якійсь цілком визначеній і практичній меті.
Читать дальше