Агата Кристи - І не лишилось жодного

Віра оглянула кімнату. Її валізи було доставлено та розпаковано. З одного боку були прочинені двері у ванну кімнату, облицьовану блідо-блакитною плиткою.

Вона швидко відповіла:

– Так, дякую.

– Якщо вам щось знадобиться, подзвоніть у дзвіночок.

У місіс Роджерс був рівний, монотонний голос. Віра зацікавлено подивилася на неї. Бліда, безкровна, мов якась примара. Дуже ошатний вигляд, прилизане волосся зачесане назад, чорна сукня. Тільки її світлі дивні очі ніяк не зосереджувалися на чомусь одному.

Віра подумала: «Схоже, вона боїться власної тіні».

Саме так, вона налякана!

Здавалося, її оповив смертельний страх…

Легкий холодок пройшов у Віри по спині. Чого ж саме ця жінка так боїться?

Вона ввічливо сказала:

– Я нова секретарка місіс Оуен. Гадаю, вам це відомо?

Місіс Роджерс промовила:

– Ні, міс, я нічого не знаю. У мене лише список леді та джентльменів і в які кімнати їх поселити.

– Місіс Оуен не згадувала про мене? – перепитала Віра.

Місіс Роджерс закліпала.

– Я ще не бачила місіс Оуен. Ми приїхали лише два дні тому.

«Дивні люди ті Оуени», – подумала Віра.

– Скільки тут прислуги?

– Тільки я і мій чоловік, міс.

Віра насупилася. У будинку вісім людей, десятеро з господарем і господинею, а на них працює лише одне подружжя?

– Я добре готую, – сказала місіс Роджерс. – А мій чоловік – майстер на всі руки. Та я не очікувала, звісно, що приїде стільки гостей.

– Але ви впораєтеся?

– Звичайно, міс. Та якщо тут часто буватимуть такі великі компанії, можливо, місіс Оуен погодиться найняти додаткову прислугу.

– Сподіваюся, – сказала Віра.

Місіс Роджерс повернулася до виходу. Її ноги безшумно рухалися по підлозі. Вона вислизнула з кімнати, як тінь.

Віра підійшла до вікна й сіла на підвіконня. Вона трохи розхвилююся. Усе це здавалося дещо дивним. Відсутність Оуенів, бліда, схожа на примару місіс Роджерс. А гості! Так, гості також були дивними. Надзвичайно різношерстий люд.

Віра подумала: «Шкода, що я не познайомилася з Оуенами раніше… Якби ж то дізнатися, що це за люди».

Вона піднялася і почала неспокійно ходити кімнатою.

Розкішна спальня, декорована в сучасному стилі. Сірувато-білі килимки на лискучій паркетній підлозі, стіни пастельного кольору, велике дзеркало, оточене лампочками. Камінна поличка не прикрашена нічим, окрім велетенської брили білого мармуру у вигляді ведмедя, сучасна скульптура із вмонтованим у ній годинником. Над нею, у блискучій хромованій рамці був квадратний пергамент – вірш.

Вона стала перед каміном і прочитала його. То була стара дитяча лічилка, яку вона пам’ятала з дитинства:

Десять солдатиків за вечерю сіли,Удавився враз один – дев’ять залишилось.

Дев’ять солдатиків пізно спати вклались,Не прокинувся один – вісім їх зосталось.

Восьмеро солдатиків Девоном гуляли,Один з них не повернувся – семеро зосталось.

Семеро солдатиків дрова рубали весело;Зарубали одного – лишилося шестеро.

Шестеро солдатиків гралися на пасіці.Враз одного вжалив джміль, і зосталось п’ятеро.

П’ятеро солдатиків правом захопились,Засудили одного – четверо лишилось.

Четверо солдатиків плавали у морі,Один піймався на гачок, їх зосталось троє.

Три малі солдатики зі звірами грались;Одного зловив ведмідь – двоє врятувались.

Двоє тих солдатиків на сонечку грілись,Один з них згорів дощенту – один залишився.

Зоставили солдатика сумного і самотнього,То він повісився з нудьги, і не лишилось жодного.

Віра всміхнулася. Звісно! Це ж Солдатський острів!

Вона знову підійшла до вікна й сіла, вдивляючись у море.

Море таке величезне! З цього місця суші не видно, тільки неосяжні простори блакитної води грали брижами в променях призахідного сонця.

Море… Таке тихе сьогодні, а іноді таке жорстоке… Море, що затягує вас у свої глибини. Потонув… Знайшли утопленого… Потонув у морі… Потонув… потонув… потонув…

Ні, вона не згадуватиме цього… Вона не думатиме про це! Усе в минулому…

Лікар Армстронґ прибув на Солдатський острів, коли сонце вже купалося в морі. Дорогою він намагався спілкуватися з човнярем – місцевим мешканцем. Він хотів хоча б щось дізнатися про власників Солдатського острова, але той чоловік, Нарракотт, або навдивовижу мало знав, або не хотів говорити.

Тому лікарю Армстронґу довелося натомість говорити про погоду та риболовлю.

Він утомився після довгої їзди. Його очі боліли. Коли їдеш на захід, сонце постійно б’є в обличчя.