Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Ми знайшли доказ, – луною повторив Стодарт-Вест.

«До дідька цю дівчину», – подумав Кредок із певним роздратуванням.

– Чудово, – сказав він недбалим тоном. – Ходімо в дім і подивімося на нього.

– Ні, – рішуче заперечив Александер. – Нам може хтось перешкодити. Ходімо краще в лимарню 13 13 Лимарня – майстерня, у якій виготовляють ремінну збрую. . Ми вас проведемо.

Досить неохоче Кредок дозволив повести себе за ріг будинку й далі до скотарні. Стодарт-Вест штовхнув важкі двері, потягся вгору й увімкнув слабеньке електричне світло. Лимарня, яка колись сяяла вікторіанською чистотою й порядком, тепер правила за склад для всілякого непотребу – поламаних садових стільців, заржавілого садового інструменту, старої напіврозваленої механічної косарки, поржавілих пружинних матраців, гамаків, подертих тенісних сіток.

– Ми приходимо сюди часто, – сказав Александер. – Тут по-справжньому можна від усіх заховатися.

Тут і справді було видно деякі ознаки обжитого місця. Обшарпані матраци були складені в такий спосіб, що утворювали ніби диван, на іржавому столі стояла велика коробка шоколадного печива й бляшана коробка ірисок, поруч неї лежали кілька яблук і велика головоломка.

– Це справжній доказ, сер, – сказав Стодарт-Вест із великим ентузіазмом, очі йому блищали за скельцями окулярів. – Ми знайшли його сьогодні пополудні.

– Ми шукали його протягом кількох днів. У кущах…

– У дуплах дерев…

– У сміттєвих ящиках…

– До речі, ми знайшли там чимало цікавих речей…

– А потім ми пішли в котельню…

– Старий Гілмен тримає там великі цинкові ночви, повні списаного, непотрібного паперу…

– Бо якщо вогонь під котлом погасне…

– Він збирає туди весь папір, який носить навколо вітром…

– І коли вогонь починає гаснути…

– Він хапає кілька папірців і кидає в топку…

– Там ми його й знайшли…

– Що ви там знайшли? – урвав дует Кредок.

– Доказ . Обережніше, Стоддере, одягни рукавички.

Стодарт-Вест із поважним виглядом, у дусі найкращих традицій детективної літератури натягнув на пальці досить брудні рукавички й дістав із кишені кодаківський пакет для фотографій. З величезною обережністю він витяг із нього своїми пальцями в рукавичках грубого й пожмаканого конверта, який урочисто подав інспектору.

Обидва хлопці збуджено затамували подих.

Кредок узяв конверта з належною урочистістю. Хлопці йому подобалися, і він був готовий увійти в їхню гру.

Конверт був порожній і надірваний, без листа всередині, проте з поштовим штемпелем і адресований «Місіс Мартіні Крекенторп, 126, Елверс Кресент, 10».

– Ви бачите? – сказав Александер, стримуючи подих. – Лист доводить, що вона була тут, французька дружина дядька Едмунда, та сама, через яку тут знявся такий шарварок. Вона тут справді була й лист випав у неї з рук. Отже, скидається на те…

Стодарт-Вест перебив його:

– Скидається на те, що вбили саме її – тобто чи не думаєте ви, сер, що не хто інший, як вона, лежала в саркофазі?..

Вони стривожено чекали його відповіді.

Кредок продовжив гру.

– Можливо, дуже навіть можливо, – сказав він.

– Це важливий доказ, чи не так?

– Ви перевірите, чи немає там відбитків пальців, правда ж, сер?

– Звичайно, – відказав Кредок.

Стодарт-Вест глибоко зітхнув.

– Нам напрочуд пощастило, – сказав він. – У наш останній день.

– Останній день?

– Так, – сказав Александер. – Завтра я поїду до Стоддера, щоб провести там останні кілька днів наших вакацій. Батьки Стоддера мають дивовижний будинок – часів королеви Анни 14 14 Королева Анна – остання з династії Стюартів – правила Англією в 1702—1714 рр. , чи не так?

– Вільяма й Мері 15 15 Ідеться про короля Вільяма ІІІ Оранського (1689—1702) та його дружину Мері. , – поправив його Стодарт-Вест.

– А я чув, як твоя мати сказала…

– Моя мама – француженка. Вона нічого не тямить в англійській архітектурі.

– Але твій батько сказав…

Кредок роздивлявся конверта.

Яка розумниця Люсі Айлесберроу! Як їй пощастило підробити поштовий штемпель і марку? Він пильно придивлявся, але світло було надто слабке. Велика розвага для хлопців, безперечно, але для нього тільки зайва морока. Люсі, нехай їй грець, не подивилася на справу під цим кутом. Якби конверт був справжній, він би вимагав негайних дій. Адже…

Поруч нього розгорілася палка архітектурна дискусія. Він був глухий до неї.

– Ходімо, хлопці, – сказав він, – ходімо в дім. Ви мені дуже допомогли.