Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Що б там не було, – вибухнула вона, – я своє слово сказала!

– Люба моя Івлін, – викрикнула місіс Кавендіш, – цього не може бути!

Міс Говард суворо кивнула.

– Може, ще й як! Боюсь, я сказала Емілі таке, про що вона не забуде і що швидко не пробачить. Якби до неї хоч трохи дійшло. Та, напевне, як об стінку горохом. Я їй прямо сказала: «Ви вже стара жінка, Емілі, а немає більшого дурня, ніж старий дурень! Цей чоловік років на двадцять молодший за вас, і не обманюйте себе тим, що він одружився з вами. Через гроші! Не давайте йому занадто багато. У фермера Райкеса гарненька молода дружина. Спитайте свого Альфреда, скільки часу він там проводить». Вона дуже розлютилася. Ясна річ! Я продовжила: «Я лише попереджую вас, подобається це вам чи ні. Цей чоловік уб’є вас у ліжку й оком не мигне. Він негідник. Можете казати мені що хочете, але пам’ятайте мої слова. Він негідник!»

– І що вона сказала?

Міс Говард зробила дуже виразну гримасу.

– «Дорогий Альфред», «милий Альфред», «злий наклеп», «гидка брехня», «мерзенна жінка» звинуватила її «коханого чоловіка». Що раніше я піду звідти, то краще. Отже, я йду.

– Але не вже?

– Цієї ж хвилини!

Якусь мить ми сиділи та дивилися на неї. Нарешті Джон Кавендіш, переконавшись, що його вмовляння не допомагають, устав і пішов, щоб переглянути розклад потягів. Дружина прямувала за ним, бурмочучи, що треба переконати місіс Інґлторп ще раз усе зважити.

Коли вона вийшла з кімнати, обличчя міс Говард змінилося. Вона нетерпляче схилилася до мене.

– Містере Гастінґс, ви чесний чоловік. Можна вам довіритися?

Це трохи мене вразило. Вона поклала руку на моє плече і стишила голос до шепоту:

– Пригляньте за нею, містере Гастінґс. Моя бідна Емілі. Вони як зграя акул – усі вони. О, я знаю, про що кажу. Усі вони зараз у фінансовій скруті й намагаються витягти з неї гроші. Я захищала її, скільки змогла. Тепер, коли я не стою в них на шляху, вони дуритимуть її.

– Звичайно, міс Говард, – сказав я. – Я зроблю все можливе, але думаю, ви просто збуджені та дуже накручені.

Вона перервала мене, повільно накивуючи вказівним пальцем.

– Молодий чоловіче, просто повірте мені. Я прожила на цьому світі більше, ніж ви. Тому прошу вас: тримайте очі широко розплющеними. Побачите, що я маю на увазі.

Через відчинене вікно долинув шум автомобіля; міс Говард встала й попрямувала до дверей. Зовні почувся голос Джона. Коли її рука вже була на дверній клямці, вона повернула голову через плече й махнула мені:

– Найголовніше, містере Гастінґс, приглядайте за тим дияволом, її чоловіком!

Часу на більше не було. Міс Говард поглинув гучний хор протестів і прощань. Інґлторпи не з’явилися.

Після того як машина від’їхала, місіс Кавендіш раптом відійшла від групи, перетнула доріжку та попрямувала через газон назустріч високому бородатому чоловікові, який, очевидно, ішов до будинку. Протягнувши йому свою руку, вона зашарілася.

– Хто це? – запитав я різко, бо інстинктивно не довіряв цьому чоловікові.

– Це доктор Бауерстайн, – сказав Джон.

– Що за доктор Бауерстайн?

– Він зупинився в селі, щоб оговтатися після серйозного нервового зриву. Спеціаліст із Лондона; дуже розумний чоловік, гадаю, один із найкращих на цей час експертів з отрут.

– Крім того, він – великий друг Мері, – додала слівце Синтія.

Джон Кавендіш нахмурився та змінив тему.

– Прогуляймося, Гастінґсе. Паскудна справа. У неї завжди був гострий язик, але на всю Англію немає відданішого друга, ніж Івлін Говард.

Він повів мене стежкою поміж зелені насадження, і ми спустилися в село через лісок, що був межею одного боку садиби.

Коли ми проходили через ворота, повертаючись із прогулянки, нам кивнула головою та всміхнулася гарненька, схожа на циганку молодиця, що йшла в протилежний бік.

– Приємна дівчина, – захоплено зауважив я.

Джонове обличчя заклякло.

– Це була місіс Райкес.

– Та, що міс Говард…

– Саме та, – сказав Джон аж занадто різко.

Я згадав сивоволосу жінку з великого будинку й це свіже пустотливе личко, яке щойно всміхнулося нам, і через мене пройшов холодок передчуття. Я негайно відігнав його.

– Стайлз – славна місцина, – сказав я Джонові.

Він кивнув досить похмуро.

– Так, прекрасна садиба. Колись вона буде моєю – мала б бути за законом, якби мій батько склав заповіт справедливо. Тоді я б не був у такій скруті, як тепер.

– Ти на мілині, так?

– Мій дорогий Гастінґсе, не побоюся зізнатися тобі, що розуму не доберу, де взяти гроші.