Агата Кристи - Кишеня, повна жита

— Ви бачили його перед тим, як він пішов?

— О, так. Що з ним сталося? Серце?

— У нього були проблеми із серцем?

— Ні… ні… не думаю. Але ж це сталося так раптово… — Вона на мить замовкла. — Ви говорите зі шпиталю Святого Юди? Ви лікар?

— Ні, ні, міс Дав, я не лікар. Я говорю з кабінету містера Фортеск’ю. Я інспектор-детектив Ніл із відділу кримінальних розслідувань, і я маю намір приїхати до вас, як тільки зможу.

— Інспектор-детектив? Ви хочете сказати — що ви хочете сказати?

— Ідеться про випадок раптової смерті, міс Дав. А коли має місце раптова смерть, то нас викликають на сцену подій, а надто, якщо небіжчик давно не бачився з лікарем — а саме так і було, я не помиляюся?

У тоні його голосу був лише натяк на запитальну інтонацію, але молода жінка відразу відповіла:

— Ви не помиляєтеся. Персівал двічі призначав йому зустріч із лікарем, але він так і не пішов. Він поводився вкрай нерозважливо, й усі були дуже стурбовані… — Вона замовкла, а тоді провадила у своїй звичній стриманій, формальній манері: — Якщо місіс Фортеск’ю повернеться додому раніше, ніж ви приїдете, то що мені їй сказати?

«Оце справді практичний склад розуму: справа насамперед», — подумав інспектор Ніл. А вголос промовив:

— Скажіть їй, що у випадку раптової смерті ми повинні провести коротке розслідування. Звичайні формальності.

Він поклав слухавку.

Ніл відсунув від себе телефон і гостро подивився на міс Ґріфіт.

— Отже, стан його здоров’я непокоїв їх останнім часом, — сказав він. — Вони хотіли, щоб він побачився з лікарем. Ви мені цього не сказали.

— Я про це не подумала, — пояснила міс Ґріфіт і додала: — Він ніколи не здавався мені по-справжньому хворим.

— Він не здавався вам хворим, а яким здавався?

— Якимсь не таким. Несхожим на себе. Трохи дивним у своїй поведінці.

— Він був чимось стривожений?

— О ні, я не сказала б, що він був стривожений. Це ми були стривожені…

Інспектор Ніл терпляче чекав.

— Мені важко вам пояснити, — провадила міс Ґріфіт. — У нього міг раптово змінитися настрій. Іноді він несподівано ставав збудженим. Раз або двічі прикладався до чарки… Вихвалявся й розповідав чудернацькі історії, які мені не здавалися правдивими. Протягом більшості того часу, коли я тут працювала, він завжди дуже пильно ставився до своїх справ, ніколи нічого не нехтував — думаю, ви розумієте, про що я кажу. Але останнім часом він став зовсім іншим — нестриманим, і, можна сказати, схильним смітити грішми. Це було зовсім на нього не схоже. Скажімо, коли наш хлопчик на побігеньках мав іти на похорон своєї бабусі, він покликав його, дав йому п’ятифунтову банкноту і сказав, щоб той поставив її на другого фаворита на перегонах, а потім зареготав. З ним діялося щось дивне, він був несхожий на себе. Оце все, що я можу сказати.

— А може, у нього було щось на думці?

— Не у звичному значенні цього слова. Здавалося, він чекає чогось надзвичайно для себе приємного, щось його неймовірно збуджувало…

— Можливо, він готувався укласти якусь грандіозну оборудку?

Міс Ґріфіт заперечувати не стала.

— Так, так, це справді схоже на те, що я розповідаю про нього. Так ніби повсякденна діяльність перестала щось означати для нього. Він був збуджений. І якісь дивні люди стали приходити до нього у справах. Раніше тут таких людей ніколи не бувало. Це страшенно турбувало містера Персівала.

— Справді турбувало?

— Атож. Розумієте, батько завжди ставився з глибокою довірою до містера Персівала. Він покладався на нього. Але віднедавна…

— Віднедавна вони перестали добре розуміти один одного?

— Річ у тім, що містер Фортеск’ю став робити багато чого такого, чого містер Персівал не схвалював. Містер Персівал завжди був вельми старанним та обачним. Але несподівано батько перестав його слухати, і містер Персівал був неабияк засмучений.

— І вони всерйоз посварилися через це?

Інспектор Ніл усе ще обмацував ґрунт.

— Я не знаю, чи вони сварилися… Але знаю, що містер Фортеск’ю міг зірватися на крик…

— Зірватися на крик? І ви все чули?

— Так, бо він вийшов у кімнату друкарок…

— То ви все чули?

— Авжеж… Звичайно, чула.

— То він обзивав Персівала всілякими іменами… ображав його… проклинав? Чим же той йому не догодив? Щось зробив не так?

— Навпаки, він звинувачував його в тому, що той нічого не робить… Він назвав його жалюгідним дріб’язковим крутієм. Сказав, що той не має широкого світогляду, неспроможний робити великий бізнес. А ще він сказав: «Я знову покличу додому Ланса. Він вартий десятьох таких, як ти, — й одружився дуже вдало. Ланс має характер, хоч одного разу й ризикнув порушити закон». О Господи, я не повинна була це казати!