Агата Кристи: Вбивство у «Східному експресі»

Коли Макквін згодом дізнався, що лист, який так ретельно був спалений, частково уникнув знищення і що саме слово «Армстронґ» залишилось неушкодженим, він, напевно, відразу розповів це всім іншим. На ту хвилину графиня Андрені, виявилось, перебувала під загрозою, і її чоловік вжив заходів, щоб підмінити паспорт. І тут їм не пощастило вдруге!

Вони всі до одного вирішили заперечувати будь-який зв’язок із родиною Армстронґів. Їм було добре відомо, що в мене немає наразі способу докопатися до правди, і що я не підійматиму цього питання, якщо не запідозрю якусь одну певну особу.

Тепер у мене був ще один пункт, який я мав узяти до уваги. Якщо припускати, що моя теорія злочину була правильною, а я вірю, що вона має бути правильною, то, вочевидь, сам провідник спального вагона мав бути причетний до задуму. Та в такому разі — у нас тринадцять осіб, а не дванадцять. Замість звичайної формули «Із певної кількості людей одна особа винна» переді мною постала проблема, що з тринадцяти людей лише одна особа була невинною. Хто ж був тією особою?

Я дійшов дуже дивного висновку. Я зрозумів, що у злочині не брала участі особа, яка логічно найімовірніше могла його вчинити. Я маю на увазі графиню Андрені. Я був вражений, із якою щирістю граф присягався своєю честю, що його дружина не залишала купе. Я вирішив, що граф Андрені зайняв, так би мовити, місце своєї дружини.

Якщо так, то П’єр Мішель, безумовно, був одним із дванадцяти. Та чим пояснити його співучасть? Він порядний чоловік, який працював на компанію багато років, і він не та людина, яку можна підкупити, щоб посприяти злочину. Отже, П’єр Мішель був причетний до справи Армстронґів. Але це здається надто неможливим. Тоді я згадав, що загибла дитяча покоївка була француженка. Припустимо, що нещасна дівчина була дочкою П’єра Мішеля. Це б усе пояснювало, це також би пояснювало, чому саме це місце було вибране для злочину. Чи був ще хтось, чия роль у цій драмі була незрозумілою? Полковник Арбатнот, я гадаю, був другом Армстронґів. Вони, напевно, були разом на війні. Покоївка, Гільдеґарда Шмідт, — можу вгадати її місце в господі Армстронґів. Я, можливо, занадто люблю попоїсти та інстинктивно відчуваю хорошого кухаря. Я підготував для неї пастку, і вона в неї втрапила. Я сказав, що знаю, що вона дуже хороша куховарка. Вона відповіла: «Так, авжеж, усі мої леді так казали». Та коли ви працюєте покоївкою, ваші працедавці рідко отримують шанс дізнатися, хороший чи поганий ви кухар.

А ще був Гардман. Здавалося, він ніяк не причетний до родини Армстронґів. Я лише можу припускати, що він був закоханий у дівчину з Франції. Я поговорив із ним про привабливість іноземних жінок і знову отримав реакцію, на яку розраховував. Несподівані сльози з’явились у нього на очах, а він просто вдав, що засліплений снігом.

Залишається місіс Габбард. Тож місіс Габбард, дозвольте сказати, грала найважливішу роль у цій драмі. Займаючи купе, суміжне із купе Ретчетта, вона була найбільш відкрита до підозр, ніж будь-хто інший. За обставинами, що склались, вона не мала алібі, на яке могла покластись. Щоб зіграти роль, яку вона зіграла, — надзвичайно природна, трішки смішна американська любляча матуся, — потрібен був митець. Але ж існував митець, що мав стосунок до родини Армстронґів — мати місіс Армстронґ, Лінда Арден, акторка…

Він зупинився.

Тоді м’яким, насиченим, мрійливим голосом, зовсім несхожим на той, яким вона говорила протягом усієї подорожі, місіс Габбард промовила:

— Мені завжди подобались комедійні ролі.

Вона продовжила мрійливо:

— Помилка щодо сумки для туалетного приладдя була нерозумною. Це доводить, що потрібно добре репетирувати. Ми випробовували ситуацію про відхід, та, напевно, я тоді була в купе з парним номером. Я й не подумала, що замки можуть бути в різних місцях.

Вона трохи заворушилась на місці та глянула просто на Пуаро.

— Ви все знаєте, мсьє Пуаро. Ви — надзвичайна людина. Та навіть ви не можете собі уявити, яким жахливим був той день у Нью-Йорку. Я божеволіла від горя, а також уся прислуга, і полковник Арбатнот теж там був. Він був найкращим другом Джона Армстронґа.

— Він урятував мені життя на війні, — сказав Арбатнот.

— Ми вирішили одразу на місці, — можливо, ми і з’їхали з глузду, не знаю, — що смертна кара, якої Кассетті уник, повинна бути виконана. Нас було дванадцять, або, точніше, одинадцять — батько Сюзанн тоді перебував у Франції, звичайно. Спершу ми думали тягнути жереб, щодо того хто це зробить, та в результаті схилились до цього способу. Його запропонував водій, Антоніо. Мері попрацювала над подробицями пізніше, разом із Гектором Макквіном. Він завжди обожнював Соню, мою дочку, і саме він пояснив нам, як саме гроші Кассетті витягли його.