Агата Кристи: Вбивство у «Східному експресі»

Опісля він відійшов убік, впускаючи Пуаро в потяг.

— Tout à fait au bout, Monsieur ! [19] Аж у кінець, мсьє ( фр. ). — гукнув він. — Передостаннє купе.

Пуаро повільно рухався коридором, оскільки більшість пасажирів стояли перед своїми купе.

Він ввічливо вибачався, як за годинником. Нарешті він дістався до призначеного купе. Усередині тягнувся за своєю валізою високий молодий американець з готелю «Токатліан».

Побачивши Пуаро, він насупився.

— Вибачте, — сказав він, — мені здається, що ви помилилися. — Тоді старанно вимовив французькою: — Je crois que vous avez un erreur.[20] Гадаю, ви помилилися ( фр. ).

Пуаро відповів англійською мовою.

— Ви містер Гарріс?

— Ні, мене звати Макквін, я…

Але в той момент за плечем Пуаро почувся голос провідника. Голос був винуватий, трохи напружений.

— Це єдине вільне місце в потягу. Тому цей джентльмен має їхати тут.

Говорячи це, він підняв вікно в коридорі та почав заносити багаж Пуаро.

Пуаро зі здивуванням звернув увагу на відтінок вини в його голосі. Без сумніву, провіднику пообіцяли хороші чайові, якщо він притримає купе винятково для того пасажира. Проте навіть дуже щедрі чайові втрачають свою силу, якщо директор компанії їде потягом і віддає розпорядження.

Виклавши валізи на полиці, провідник вийшов із купе.

— Voilà Monsieur , — сказав він. — Усе готово. Ваше місце верхнє, номер 7. Рушаємо за хвилину.

Він швидко пішов коридором. Пуаро повернувся у купе.

— Надзвичайно рідкісне явище, — зауважив він жартома. — Провідник особисто заносить багаж! Нечувано!

Його супутник усміхнувся. Очевидно, він уже переборов своє роздратування. Напевно, подумав, що до цього питання варто поставитися по-філософськи.

— Потяг переповнений, — сказав він.

Почувся свисток, потім протяжний тужливий гул двигуна локомотива. Обоє чоловіків вийшли в коридор.

На платформі хтось гукнув:

— En Voiture!

— Рушаємо, — сказав Макквін.

Але вони ще не рушили. Знову пролунав свисток.

— Слухайте, сер, — несподівано сказав молодий чоловік, — якщо ви хочете нижнє ліжко — зручніше і все таке — тоді без проблем.

— Ні, ні… — заперечив Пуаро. — Я б не посмів зайняти ваше…

— Та все гаразд…

— Ви дуже люб’язні…

Увічливі заперечення полилися з обох боків.

— Це тільки на одну ніч, — сказав Пуаро. — У Белграді…

— О, розумію. Ви виходите в Белграді…

— Не зовсім так. Бачите…

Раптовий поштовх. Обидва чоловіки повернулися до вікна і стали дивитися на довгу освітлену платформу, що повільно рухалась повз них.

Східний експрес розпочав свою триденну подорож Європою.

Наступного дня Пуаро трохи запізнився на обід у вагон-ресторан. Устав він рано, поснідав майже на самоті й провів увесь ранок, проглядаючи записи по справі, через яку їхав до Лондона. Свого попутника він майже не бачив.

Мсьє Бук, який вже сидів за столиком, жестом привітався з Пуаро та запросив свого друга зайняти порожнє місце навпроти нього. Пуаро сів і незабаром виявив, що опинився у вигідній позиції за столиком, за яким обслуговували першочергово і пригощали добірними стравами. Їжа була надзвичайно смачна.

Лише тоді, коли вони насолоджувалися ніжним вершковим сиром, мсьє Бук дозволив собі перейти до духовної поживи. Він досяг тієї стадії ситості, коли людина любить пофілософувати.

— Ах! — зітхнув він. — Якби я вмів писати так, як Бальзак! Я б описав усе це. — Він обвів рукою навколо.

— А це ідея, справді, — сказав Пуаро.

— О, ви згодні? Про це ще не писали, правда? І все ж тут присутня романтика, мій друже. Навколо нас — люди різного соціального становища, різних національностей, різних вікових груп. Три дні ці люди, незнайомці одне для одного, житимуть разом. Вони спатимуть та їстимуть під одним дахом, вони не зможуть уникнути одне одного. І через три дні вони розійдуться, підуть своїми дорогами і ніколи вже не зустрінуться.

— І все ж, — сказав Пуаро, — припустімо, що якийсь нещасний випадок…

— О ні, друже…

— Погоджуюся, з вашої точки зору, то було б прикро. Проте хоча б на мить уявімо таке. Тоді, можливо, усіх цих людей поєднає смерть.

— Ще трохи вина, — сказав мсьє Бук, швидко наповнюючи келих. — Ви пригнічені, мій любий друже. Це, напевно, через травлення.

— Це правда, — погодився Пуаро, — їжа в Сирії, напевно, не надто годилась для мого шлунка.

Він зробив ковточок вина. Потім, відхилившись на спинку, замислено пробіг поглядом по вагону-ресторану. Там було тринадцять пасажирів, і, як зазначав мсьє Бук, вони належали до різних національностей і соціальних верств. Він заходився їх вивчати.