Уїлкі Коллінз - Місячний камінь

Це здалося мені найрозсудливішим. Але якщо ви хоч трохи знаєте молодих жінок, ви не здивуєтесь, почувши, що Пенелопа не поділяла мого погляду. На думку моєї доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала мені третє запитання індуса: «Чи має англієць це при собі?»

— О батечку! — вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долоні. — Не жартуйте з цим! Що означає це ?

— Ми спитаємо містера Френкліна, моя мила, — сказав я, — коли можеш почекати, поки він приїде.

Я підморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла мої слова цілком серйозно. Її заклопотаність вплинула, нарешті, і на мене.

— Та звідки може знати це містер Френклін? — спитав я.

— Спитайте його, — відповіла Пенелопа, — і ви побачите, чи вважає він це смішним.

З цими словами донька й залишила мене.

Після того як вона пішла, я вирішив і справді запитати містера Френкліна, головним чином для того, щоб заспокоїти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довідаєтесь пізніше. Але щоб не збуджувати вашої цікавості, а потім не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш ніж ми підемо далі, вас попередити, що в нашій з ним розмові про фокусників не було й тіні жартів. На мій превеликий подив, містер Френклін, так само як і Пенелопа, сприйняв цю звістку серйозно. Ви зрозумієте, наскільки серйозно, коли взнаєте, що, на його думку, це означало Місячний камінь.

Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собі й своєму кріслі. Старик, котрий куняє на сонячному подвір'ї, — постать малоцікава, я це добре знаю. Але розповідь має йти своїм порядком, і вам доведеться ще трохи побути зі мною, чекаючи на містера Френкліна Блека, який має приїхати в кінці дня.

Не встиг я знову задрімати після того, як пішла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкіт тарілок і блюдець у кімнаті для слуг, а це означало, що обід готовий. Сам я обідаю в себе дома, і до загального обіду мені нема ніякого діла, а тому залишилось тільки побажати їм усім приємного апетиту і знову заспокоїтись у своєму кріслі. Тільки-но я простягнув з цією метою ноги, як прибігає інша жінка. На цей раз не моя донька, а Ненсі, посудниця. Я перегородив їй дорогу й помітив, що, коли вона просила мене пропустити її, обличчя в неї було надуте, — а таке, принципово, як глава служниць, я ніколи не залишаю без з'ясування причини.

— Чому це ви втекли з-за столу? — спитав я. — Що трапилось, Ненсі?

Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона — гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неї.

— Так що ж трапилося? — запитав я вдруге.

— Розанна знову спізнилась на обід, — відповіла Ненсі, — і мене послали по неї. Всі важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!

Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому — ви зараз довідаєтесь) і помітив по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими словами, — а цього обставини зовсім не вимагали, — мені спало на думку, що мені зараз нічого робити, і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.

— А де Розанна? — запитав я.

— Звичайно, на пісках! — відповіла Ненсі, хитаючи головою. — Їй, бачите, сьогодні було знову погано, і вона відпросилась подихати свіжим повітрям. Вона виводить мене з рівноваги.

— Іди обідать, моя люба, — сказав я, — вона не виводить мене з рівноваги, і я сам сходжу по неї.

Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд, вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність — це звичка.

І ось я взяв ціпок і пішов на піски.

Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати історію пісків і історію Розанни, — з тієї причини, що справа про алмаз тісно зв'язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці, — обіцяю вам!

Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона попалася в руки поліції, її запроторили до в'язниці, а потім направили у виправний будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) — дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання християнки. Міледі (вона дуже щира християнка), сказала начальниці: