Агата Крісті: Зневажаючи закон

Тарго звалився на бік і закляк на підлозі.

Двері кабінету розчахнулись. Скуйовджений дворецький зазирнув з порога, розтулив рота, але побачив пістолет у Конентовій руці, тіло Тарго на підлозі — і так і не здобувся на слово.

Альбінос зіп'явся на ноги, помацав щелепу, зуби, похитав головою. Потім, тримаючись за стіну, підійшов до свого пістолета й підняв його.

— Гарний же ти в мене охоронець, — визвірився на нього Конент. — Ану, сідай за телефон. Виклич з управління поліції старшого нічного чергового капітана Меллоя — хай негайно виїздить сюди.

Молверн обернувся, простяг руку, підвів холодне підборіддя Джін Едрієн.

— Уже розвиднюється, золотко. І дощ, здається, вщух, — сказав він спроквола. Потім витяг свою нерозлучну фляжку. — Випий. Випий за упокій душі містера Тарго.

Дівчина похитала головою і затулила обличчя руками. Минуло ще багато часу, перше ніж здалеку почулося виття сирен.

Худенький, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята ліфта рукою в білій рукавичці й сказав:

— Вертун уже одужує, але на роботу ще не вийшов, містере Молверн. Старший посильний Тоні теж не з'явився. Одні гарують, інші вилежуються.

Молверн відповів з кутка кабіни, де він стояв разом з Джін:

— Це ти так гадаєш.

Хлопець почервонів. Молверн ступив ближче до нього і поплескав його по плечу:

— Не зважай на мене, синку. Я цілу ніч не спав — доглядав хворого приятеля. Ось тримай, купиш собі другий сніданок.

— Та що ви, містере Молверн. Я ж не хотів… Двері відчинилися на дев'ятому поверсі. Молверн з дівчиною пройшли коридором до номера 914. Молверн узяв з її руки ключ, відімкнув двері, прочинивши їх, устромив ключ із середини і сказав:

— Лягай спати й не прокидайся до вечора. Ось, візьми мою фляжку, ковтнеш трохи на сон грядущий. Краще спатиметься.

Дівчина пройшла до кімнати й мовила через плече:

— Я не хочу віскі. Зайди на хвилинку. Я тобі розповім дещо.

Він увійшов, зачинив за собою двері. Яскравий прямокутник сонячного світла лежав на килимі, торкаючись канапи. Молверн запалив сигарету, задивився на візерунки килима.

Джін Едрієн сіла, скинула капелюх, скуйовдила своє волосся. З хвилину помовчавши, вона сказала, немовби зважуючи кожне слово:

— Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив. Але я не розумію, навіщо воно все тобі.

Молверн відповів:

— Я міг би назвати кілька причин, але так чи так Тарго загинув, і якоюсь мірою винен у його смерті і я. Хоч якщо подумати я не просив його скрутити в'язи сенаторові Кортуею.

— Ти, звісно, вважаєш себе героєм, — відповіла дівчина, — але насправді ти просто йолоп, ладний перти на рожен заради першої-ліпшої босячки, що вскочила в халепу. Забудь про все це. Забудь Тарго й забудь мене. Ні він, ні я не варті були й хвилини твого часу. Я хотіла сказати це тобі, бо я поїду звідси, як тільки мені дозволять. Власне, я прощаюся з тобою, більше ми не побачимося.

Молверн кивнув, дивлячись на сонячний прямокутник на килимі. Дівчина провадила далі:

— Такі речі казати нелегко. Я зовсім не шукаю співчуття, називаючи себе босячкою. Я задихалася в стількох нічліжках, роздягалася в стількох дешевих шинках, так часто ходила голодна, так часто брехала людям, що інакше мене не назвеш. Через те я й не хочу, щоб ти водився зі мною.

— А знаєш, тебе приємно слухати, — всміхнувся Молверн. — Говори далі.

Вона метнула на нього погляд, тоді знов опустила очі.

— Як ти вже й сам здогадався, ніяка я не Джанні. Але ми з Джанні приятелювали, виступали в одному номері — «сестри-близнята», — коли ще модно було зображати сестер-близнят.

Ми переінакшили її ім'я, поділили його на двох: Ада і Джін Едрієн. Ясна річ, скінчилося тим, що наш номер освистали; тоді ми прибилися до мандрівної трупи. Але в Новому Орлеані трупа розпалася. Для Ади це була остання соломинка. Вона отруїлася снотворним. Я залишила собі її фотографії, бо вона розповіла мені все своє життя. І дивлячись на портрет того кощавого піжона з холодними очима, думаючи, як він кинув її напризволяще, я дедалі більше ненавиділа його. Ада була його дочка — це точно, можеш не сумніватися. Я навіть писала йому, просила допомогти їй, хоч трішечки допомогти, — й підписувала листи її ім'ям. Але він жодного разу не відповів. Тож коли вона отруїлась, я присяглася помститися за неї…

Дівчина замовкла, туго сплела пальці, а тоді рвучко розняла їх — немов хотіла зробити собі боляче.