Рей Бредбері - Усмішка

Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

- А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він це спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, - продовжував згадувати Грігсбі, - було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів - і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

Том поміркував.

- Еге ж.

Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

- Сер, це більше ніколи не повернеться?

- Що - цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

- А от я готовий її терпіти, - мовив один з черги. - Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси…

- Нащо марнословити! - гукнув Грігсбі. - Будь-що безсенсово.

- Е, - наполягав один із черги, - не поспішайте. Ось побачите: ще з’явиться тямовита людина, яка її підлатає. Запам’ятайте мої слова. Людина з душею.

- Не буде цього, - сказав Грігсбі.

- А я кажу, з’явиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам - ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.

- Не встигнеш отямитись, як знову війна!

- Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.

Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в’їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед - ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його босі п’яти.

- Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап’ястях - ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.

- Це для того, - вже востаннє пояснив Грігсбі, - щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо!

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.

- Томе, нумо! Спритніше!

- Але, - повільно мовив Том, - вона ж гарна!

- Гаразд, я плюну за тебе!

Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.

- Вона гарна, - повторив він. - Іди вже, поки поліція…

- Увага!

Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома - став як пень! - а тепер усі повернулися до вершника.

- Як її звати, сер? - тихо спитав Том.

- Картину? Здається, «Монна Ліза»… Точно «Монна Ліза».

- Слухайте оголошення, - мовив вершник. - Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні…

Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься… Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.

Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.

- Гей, Томе, чого ж ти? - гукнув Грігсбі.

Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев’ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить - спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.

- Томе? - пролунав у темряві материн голос. - Що?

- Де ти вештався? - гримнув батько. - Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю…

Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.

- Лягай! - стиха шикнула йому мати. Ще стусана.

Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.