Уилки Коллинз - Жінка у білому (на украинском языке)

Міс Голкомб замовкла і подивилася на мене.

— Здається, та нещасна, яку ви здибали на битому шляху, була молода? — спитала вона.— Може їй бути двадцять два чи двадцять три роки?

— Так, міс Голкомб, може бути.

— І вона була дивно вбрана — вся в білому?

— Так, вона була вся в білому.

Саме коли я вимовляв останні слова, міс Ферлі втретє показалась на терасі, але не пройшла далі, а стала, поклавши руки на балюстраду, спиною до нас, і задивилася вниз, на темний сад. Я не відривав погляду від білого мерехтіння її сукні та хустини в місячному промінні, й почуття, якому я не знаходжу назви, від якого затріпотіло, дужче забилось серце, почало крадькома заволодівати мною.

— Вся в білому? — перепитала міс Голкомб. — Зараз я вам прочитаю кінець листа — це найважливіше місце. Але я хочу поміркувати трохи над цим збігом: біла сукня жінки, яку ви здибали, й білі сукенки, які викликали ту чудну відповідь маленької школярки моїй матері. Лікар, напевне, помилився, гадаючи, що розум дівчинки «помалу розвинеться». Можливо, він так і не розвинувся, і примхливе дитяче бажання носити тільки біле не змінилось, коли вона виросла?

Я щось відповів — не пам'ятаю, що саме. Вся моя увага була прикута до білої сукні міс Ферлі.

— Вислухайте останні фрази, — сказала міс Голкомб. — Гадаю, вони вас здивують.

Тієї миті, коли вона піднесла листа до свічки, міс Ферлі обернулася обличчям до нас, нерішуче роззирнулася, ступила крок до скляних дверей і стала, дивлячись на нас.

А міс Голкомб читала:

— «А тепер, любий, дописуючи свого листа, я скажу про причину, справжню, головну причину моєї прихильності до маленької Анни Катерік. Дорогий Філіпе, хоч вона й наполовину не така гарна, але за незбагненною примхою випадку, як це часом буває, у неї ті самі коси, очі, овал і колір обличчя, — одне слово, вона викапана...»

Міс Голкомб ще й не дочитала фрази, як я скочив на ноги, той самий крижаний жах пройняв мене, що й тоді, коли вночі на безлюдній дорозі хтось зненацька доторкнувся до мого плеча.

Переді мною стояла міс Ферлі, самітна біла постать у місячному сяйві, — живе втілення жінки в білому! Та сама поза, той самий поворот голови, той самий овал обличчя, та сама блідість! Підозра, що мучила мене всі ці години, в один миттєвий проблиск стала певністю. Я збагнув, чим було оте «чогось бракує»: неусвідомлена фатальна схожість утікачки з божевільні й моєї учениці в Ліммеріджі.

— І ви побачили! вигукнула міс Голкомб, упустивши з пальців непотрібного вже листа, й очі її зблиснули, стрівшися з моїми. — Ви побачили тепер, як вони схожі, а моя мати підмітила це ще одинадцять років тому!

— Я це бачу, і мені невимовно тяжко... От ніби випадкова схожість тієї нещасної, самотньої, пропащої жінки з міс Ферлі лиховісною тінню тьмарить майбутнє чарівної, невинної істоти, що дивиться нині на нас. Звільніть мене від цієї мани, швидше звільніть! Покличте її сюди — з того моторошного місячного світла, благаю, покличте її сюди!

— Містере Гартрайт, ви дивуєте мене. Хай жінки дозволяють собі вірити в забобони, та я гадала, що чоловіки в дев'ятнадцятому сторіччі не забобонні.

— Прошу вас, покличте її сюди!

— Т-с-с!.. Вона сама йде до нас. Нічого не кажіть при ній. Нехай це наше відкриття про схожість її з тією жінкою залишиться нашим секретом... Ходи до нас, Лоро, та розбуди місіс Везі музикою. Містер Гартрайт просить іще музики, цього разу йому хочеться послухати щось дуже легке й веселе!

Так закінчився мій перший, сповнений подій день у Ліммеріджі.

Ми з міс Голкомб не розголошували свого секрету. Але після відкриття тієї схожості жоден новий промінь більше не освітив таємниці жінки в білому. При першій нагоді міс Голкомб обережно повела зі своєю сестрою мову про матір, про колишні дні та про Анну Катерік. Але спогади міс Ферлі про ту маленьку школярку були дуже загальні й невиразні. Вона пам'ятала про свою схожість із материною улюбленицею, але пам'ятала як про щось давно минуле. Вона не згадала ні про подаровані білі сукенки, ні про дивні слова, якими дівчинка так простодушно виказала свою вдячність місіс Ферлі. Вона тільки й пам'ятала, що Анна пробула в Ліммеріджі всього кілька місяців, а тоді поїхала додому, в Гемпшір. Не могла також сказати, чи приїжджали ще коли-небудь ті мати з дочкою в Ліммерідж і чи взагалі хтось щось чував про них згодом.

Ані читання решти непрочитаних листів не розв'язало тих загадок, що бентежили нас із міс Голкомб. Ми лише з'ясували, що та, кого я здибав тоді вночі, була Анна Катерік; ми ще припустили, що біле її вбрання можна пояснити її деякою розумовою відсталістю і не згаслою з роками вдячністю до місіс Ферлі, й на цьому — так нам тоді здавалося — наше розслідування закінчилось.