Я почав розуміти, до чого він хилить, почав розуміти, до якого висновку підводить його незвичайна історія. Він помовчав хвильку, пильно дивлячись на мене, і заговорив знову аж тоді, коли, очевидно, здогадався, яка думка промайнула в моїй голові.
— Ви вже зробили свої висновки, — мовив він, — я бачу це з вашого обличчя. Не кажіть мені нічого, не довіряйте мені своїх здогадів. Дозвольте мені зробити для вас останню жертву, й на тому покінчімо з цією розмовою, щоб ніколи до неї не вертатись.
Він зробив мені рукою знак мовчати, встав, скинув свого сурдутика й закотив рукава сорочки на лівій руці.
— Я пообіцяв вам розказати все, — прошепотів він мені на вухо, не спускаючи ока з дверей. — Хоч би що сталося в майбутньому, ви не зможете дорікнути мені тим, нібито я приховав од вас щось, життєво для вас необхідне. Я сказав вам: Братство розпізнає своїх членів за характерним знаком, якого вони носять на собі все життя. Гляньте самі!
Він підняв руку й показав мені глибоко випечене тавро темно-багряної барви — над ліктем, із внутрішнього боку. Я не стану описувати, що саме воно зображало. Скажу тільки, що тавро було круглої форми й таке маленьке, що його можна було закрити шилінговою монеткою.
— Людина з такою позначкою, випеченою в цьому місці, є член нашого Братства, — сказав він, опускаючи рукав сорочки. — Того, хто хоч раз зрадив Братство, рано чи пізно знайдуть старші, що знають його в обличчя, тобто голови й секретарі, і скарають на смерть. Якщо він зрадив — він мертвий. Ніякі людські закони не порятують його. Затямте все, що ви почули й побачили. Робіть які завгодно висновки. Тільки, ради Бога, хоч би що ви дізналися, хоч би що зробили, не розповідайте мені нічого! Дайте мені змогу побути непричетним до всього цього, звільніть мене від відповідальності, сама думка про яку жахає мене, адже, наскільки я знаю, ця справа мене не стосується. Скажу ще насамкінець — даю вам чесне слово джентльмена, присягаюсь словом християнина, — якщо той чоловік, котрого ви показали мені в опері, знає мене, значить, він так змінився чи так замаскувався, що я не впізнав його. Я не знаю, що він робить в Англії, з якою він тут метою. Я ніколи не бачив його, ніколи не чув того імені, яким він називає сам себе, — до цього вечора. Мені більше нічого сказати. Лишіть мене тепер самого, Волтере. Все це так мене приголомшило. Мене потрясла моя власна відвертість. Дайте мені змогу отямитись. Я постараюся знов стати самим собою, коли ми з вами стрінемося знов.
Він упав на стілець і, відвернувшись од мене, затулив обличчя руками. Я пошепки сказав йому на прощання слова вдячності, які він міг почути чи й ні, за своїм бажанням, і тихо відчинив двері, щоб не турбувати його більше.
— Я збережу згадку про цей вечір у святая святих мого серця, — сказав йому я. — Ви ніколи не розкаєтеся в тому, що довірилися мені. Можна мені прийти до вас завтра? Можна прийти рано, о дев'ятій годині?
— Так, Волтере, — відказав він, лагідно дивлячись на мене й розмовляючи знов по-англійському, — певне, єдиним його бажанням нині було якомога швидше вернутися до наших звичних стосунків. — Приходьте розділити мій скромний сніданок до того, як я піду по своїх уроках.
— На добраніч, Песко.
— На добраніч, друже мій.
Я вийшов від професора переконаний, що після всього мною почутого мені не лишається нічого іншого, як діяти негайно, зараз же. Треба було застати графа вдома цього вечора, бо, коли б я відклав справу до ранку, граф міг виїхати вночі, й остання нагода поновити Лорині права була б утрачена. Я глянув на годинника. Була десята вечора.
Квапливість, із якою граф полишив театр, промовляла сама за себе. Я не мав ані тіні сумніву в тому, що цього вечора він утік від нас тільки для того, щоб підготуватися до втечі з Лондона. Тавро Братства було на його руці — я був переконаний у цьому, так ніби на власні очі побачив цей знак у нього вище ліктя. Зрада Братству була на його сумлінні — неспростовним доказом цього був жах, що пойняв графа, коли той впізнав Песку.
Нетяжко було збагнути, чому Песка своєю чергою не впізнав його. Така людина, як граф, ніколи не ризикнула б стати шпигуном, не подбавши попередньо про свою безпеку. Гладенько виголене обличчя, на яке я вказав професорові в опері, було, можливо, заросле густою бородою в літа Песчиної молодості. Темно-каштанова шевелюра була, певне, перукою. Ім'я його, безперечно, не було справжнім його ім'ям. Час, мабуть, теж прислужився йому в цьому — таким не в міру тілистим він став, напевне, за останні роки. Була тисяча причин на те, щоб Песка не впізнав його, в той час як граф, зі свого боку, зразу впізнав Песку завдяки його незвичайно маленькому зросту й іншим прикметам, що не змінювалися з часом і виказували його скрізь, хоч би де він опинився.
Читать дальше