Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

«Оце так сумлінність! — вигукнув він. — Ось він, шлях до успіху! Якщо не заперечуєте, я влаштую вам іспит, гаразд? Скажіть-но мені, який курс нині мають ейрширські акції?»

«Від ста п’яти до ста п’яти з чвертю».

«А Об’єднані новозеландські?»

«Сто чотири».

«А Британські брокенгілські?»

«Від ста семи до ста семи з половиною».

«Чудово! — знову вигукнув він, сплеснувши руками. — Саме так я вас і уявляв собі. Друже мій, ви заслуговуєте на більше, ніж бути простим клерком у Мовсона!»

Ця перспектива, правду кажучи, дещо збентежила мене.

«Воно-то так, але не всі про мене такої думки, як ви, містере Пінере, — сказав я. — Я добряче побігав, поки знайшов це місце, і дуже радий, що воно мені дісталося».

«Та що ви говорите! Хіба те місце для вас? Послухайте-но, що я вам скажу. Зрозуміла річ, я не можу запропонувати вам роботу, яку ви заслуговуєте, але в порівнянні з Мовсоном — це небо і земля. Коли ви підете до Мовсона?»

«У понеділок».

«Он як! Готовий закластися, що ви туди не підете».

«Не піду до Мовсона?»

«Так, сер. Цього дня ви вже працюватимете управителем Франко-Мідлендської компанії залізних виробів, що має сто тридцять чотири відділення в містах і селах Франції, не беручи до уваги Брюссель і Сан-Ремо».

Мені аж подих перехопило.

«Я ніколи не чув про цю компанію».

«Цілком можливо. Ми працюємо дуже тихо, капітал компанії складають приватні внески, а справи йдуть так добре, що реклама нам не потрібна. Заснував компанію мій брат Гаррі Пінер: він у ній генеральний директор. Довідавшись, що я поїду до Лондона, він попросив мене підшукати для нього підходящого працівника — молодого, здібного, з доброю рекомендацією. Паркер розповів мені про вас, і ось я тут. Попервах ми можемо пообіцяти вам лише якихось п’ятсот фунтів на рік...»

«П’ятсот фунтів?!» — вигукнув я.

«Лише попервах. Крім того, ви діставатимете по відсотку комісійних з усіх контрактів своїх агентів, і повірте мені, платня ваша зросте майже вдвічі».

«Але я нітрохи не знаюся на залізних виробах».

«Зате, друже, ви добре знаєтеся на бухгалтерії».

Голова моя запаморочилась, і я ледве всидів на місці. Але раптом у душу мою закрався холодок сумніву.

«Буду з вами відвертим, — сказав я. — Мовсон призначив мені дві сотні на рік, але Мовсон — то діло певне. А про вашу компанію я знаю так мало...»

«Та це ж просто чудово! — вигукнув він у захваті. — Саме така людина й потрібна нам. Ось вам сотня фунтів, і якщо ви більше не вагаєтеся, то кладіть їх у свою кишеню як аванс».

«Це такі великі гроші, — мовив я. — Коли я повинен узятися до своїх нових обов’язків?»

«Приїздіть завтра вранці до Бірмінгема, — відповів він. — Я написав лист на ім’я мого брата, якого ви знайдете на Корпорейшен-стріт, 126-б, у тимчасовій конторі компанії. Звичайно, він ще повинен дати свою формальну згоду, але, між нами кажучи, все буде гаразд».

«Слово честі, я не знаю, як і дякувати вам, містере Пінере!» — вигукнув я.

«Нічого, друже. Дякуйте лише самому собі. А тепер іще одна чи дві дрібнички, — суто формальні речі, але їх треба владнати. Візьміть-но оцей аркуш, що лежить біля вас. Напишіть, будь ласка: «Згоден зайняти посаду управителя Франко-Мідлендської компанії залізних виробів з річною платнею 500 фунтів».

Я написав усе, що він просив, і той сховав папір у кишеню.

«Ще одне питання, — сказав він. — Як ви вчините з Мовсоном?»

На радощах я зовсім забув про Мовсона.

«Напишу йому про свою відмову», — сказав я.

«Гадаю, що цього робити не треба. Я був у Мовсонового управителя й посварився з ним через вас. Зайшов до нього, щоб розпитати про вас, а він почав кричати, що я, мовляв, перенаджую до себе його людей, і таке інше. Врешті терпець мій урвався. «Якщо хочете мати старанних робітників, то платіть їм як слід», — сказав я. «Та він скоріш працюватиме в нас за малі гроші, ніж у вас за великі», — відповів він. «Закладаюся на п’ять фунтів, — мовив я, — що коли я запрошу його до себе, він радо прийме нашу пропозицію». «Згода! — сказав той. — Ми витягли його з зашморгу, і він не покине нас так легко». Оце точнісінькі його слова».

«Який нахаба! — вигукнув я. — Та я ще й на очі його не бачив. Як він сміє так про мене судити?! Нізащо не напишу їм!».

«От і добре! Тож згода, — мовив він, підводячися зі стільця. — Я радий, що знайшов для свого брата такого надійного помічника. Ось ваш аванс — сто фунтів, а ось лист. Запишіть собі адресу: Корпорейшен-стріт, 126-б, і пам’ятайте — завтра о першій. На добраніч, і хай доля буде до вас прихильною».