— Ми, здається, вже перейшли до здогадів, — зауважив доктор Мортімер.
— Скоріше до того, щоб зважити всі можливості й вибрати з них найімовірнішу. Ось наукове підґрунтя уяви, яка в фахівця завжди має міцні матеріальні підвалини. Звичайно, ви можете назвати це здогадом, але я майже певен, що адресу писали в готелі.
— Чому ви так гадаєте?
— Якщо ви уважно оглянете конверт, то побачите, що й перо, й чорнило завдали відправникові чимало клопоту. Перо двічі спотикалось на одному слові, і його довелося тричі вмочити, щоб написати таку коротеньку адресу, — отже, чорнила в чорнильниці було зовсім мало. Власне перо й чорнильницю нечасто доводять до такого стану, а щоб одразу те й інше — це вже справді рідко трапляється. Але в готелях, як вам відомо, інших пер та чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагання ладен сказати, що якби нам удалося оглянути кошики на сміття в усіх готелях, що біля Черинґ-Кросу, й відшукати там залишки порізаної передовиці «Таймса», ми одразу знайшли б особу, що послала цей дивовижний лист. Овва! А це що таке?
Він уважно оглянув аркуш, на якому були наклеєні слова, тримаючи його за дюйм-два від очей.
— Що там?
— Дарма, — мовив він, кладучи лист на стіл. — Папір зовсім гладенький, навіть водяних знаків немає. Ні, ми, мабуть, вичавили з цього химерного листа все, що можна. А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не траплялося з вами чого-небудь цікавого з того часу, як ви приїхали до Лондона?
— Та ні, містере Холмсе. Начебто ні.
— За вами ніхто не стежив, не ходив назирці?
— Я, здається, потрапив на сторінки якогось дешевого роману, — мовив наш відвідувач. — Навіщо, в біса, комусь ходити за мною назирці?
— Потім поговоримо й про це. А зараз подумайте: невже вам більш нема про що розповісти?
— Це залежить від того, про що ви хотіли б дізнатися.
— Про все, що виходить за межі вашого звичного життя.
Сер Генрі всміхнувся:
— Я мало знайомий із британським життям, бо майже всі свої літа провів у Штатах і в Канаді. Та коли в людини зникає черевик, це навряд чи вважається у вас буденною річчю.
— Ви загубили черевик?
— Любий мій сер, — вигукнув доктор Мортімер, — його просто кудись засунули! Черевик знайдеться, коли ви повернетесь до готелю. Чи варто турбувати містера Холмса через отакі дурниці?
— Але ж він питає, чи не траплялося зі мною чогось особливого.
— Саме так, — пояснив Холмс, — мене цікавить буквально все, навіть найдрібніша подія. То ви кажете, що загубили черевик?
— Так, але його, може, й справді кудись засунули. Увечері я виставив черевики за двері, щоб їх почистили, а вранці там був лише один із них. Коридорний так нічого й не сказав мені до ладу. Найгірше, що я тільки напередодні купив цю пару на Стренді й навіть не встиг як слід розносити її.
— То навіщо ж ви виставили чистити нові черевики?
— Вони були світло-коричневі й зовсім не блищали. Через те я виставив їх начистити.
— То виходить, що ви приїхали до Лондона й одразу вирушили купувати черевики?
— Я просто пішов оглянути тутешні крамниці. Зі мною був доктор Мортімер. Якщо вже мені судилося стати англійським сквайром, то і вдягатись маю відповідно, а я не дуже приглядався до одежі у Штатах. Серед інших речей я купив і ці коричневі черевики — шість доларів за пару! — а їх украли до того, як я встиг їх узути.
— Ця крадіжка видається занадто безглуздою, — мовив Шерлок Холмс. — Правду кажучи, я згоден з доктором Мортімером, що черевик ваш скоро знайдеться.
— А тепер, джентльмени, — рішуче сказав баронет, — мені здається, що годі вже балакати про те, чого я сам досі не знаю. Час вам дотримати своєї обіцянки й пояснити мені, що все це означає.
— Доречна вимога, — відповів Холмс. — Як на мене, докторе Мортімере, то ви повинні самі розповісти всю цю історію серу Генрі — так само, як розповідали її нам.
Підбадьорений цим проханням, наш учений друг дістав з кишені папери й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі Баскервіль надзвичайно уважно слухав доктора, часом перериваючи його здивованими вигуками.
— Оце так спадщина мені дісталася, — сказав він, коли доктор Мортімер нарешті змовк. — Про того собаку я чув, звичайно, ще змалку. Цю історію полюбляли в нашій родині, хоча досі я про неї серйозно не думав. А щодо дядькової смерті, то в моїй голові усе так переплуталося, що я нічогісінько не можу зрозуміти. Та й самі ви, мабуть, не знаєте, до кого тут звертатись — чи до полісмена, чи до священика.
Читать дальше