Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

* * *

— Ще чарочку, Ватсоне? — спитав містер Шерлок Холмс, узявши пляшку з цісарським токаєм.

Огрядний шофер, що сидів уже за столом, охоче підсунув свою чарку.

— Добре вино, Холмсе.

— Чудове, Ватсоне. Наш друг, який лежить на канапі, запевняв мене, що воно з особистого льоху Франца-Йосифа в Шенбрунському палаці. Відчиніть, будь ласка, вікно! Випари хлороформу не дуже поліпшують смак.

Сейф стояв відімкнений, і Холмс діставав звідти досьє за досьє, кожне швидко переглядав і обережно вкладав до валізи фон Борка. Німець спав на канапі, хрипко дихаючи; його руки й ноги були зв’язані ременями.

— Можете не поспішати, Ватсоне. Ніхто нам не заважатиме. Натисніть, будь ласка, дзвінок. Тут у будинку немає нікого, крім старої Марти, що пречудово зіграла свою роль. Я привіз її сюди, тільки-но взявшися за цю справу. О, Марто, це ви! Вам приємно буде дізнатися, що все гаразд.

Старенька з’явилася на дверях. Вона всміхнулася і вклонилася містерові Холмсу, але трохи злякано позирнула на того, хто лежав на канапі.

— Все гаразд, Марто. З ним нічого не сталося.

— Дуже рада, містере Холмсе. По-своєму то був непоганий хазяїн. Навіть хотів, щоб я поїхала з його дружиною до Німеччини, але це не збіглося би з вашими намірами, чи не так, сер?

— Звичайно ж, ні. Поки ви залишалися тут, я був спокійний. Але сьогодні нам довелося чекати вашого сигналу.

— Це через секретаря, сер.

— Так, я знаю. Ми зустріли його автомобіль.

— Я думала, що він ніколи вже звідси не піде. Я знала, сер, що ви не мали наміру застати його тут.

— Справді, ні. То дурниця, що зачекали з півгодини. Тільки-но я побачив, що ви загасили лампу, як зрозумів, що дорога вільна. Завтра, Марто, ви можете завітати до мене в готель «Кларидж» у Лондоні.

— Дуже добре, сер.

— Гадаю, у вас усе готове до від’їзду?

— Так, сер. Сьогодні хазяїн послав сім листів. Адреси я переписала, як завжди.

— Чудово, Марто. Завтра я перегляну їх. На добраніч. Оці папери, — провадив він, коли старенька пішла, — не багато важать, бо наведені в них відомості давно вже, звичайно, переслали до Німеччини. Це все оригінали, які не так легко вивезти за кордон.

— То від них немає жодної користі?

— Я не сказав би, Ватсоне. В усякому разі вони свідчать, що відомо й що невідомо німцям. Слід сказати, що більша частина цих паперів ішла через мої руки й тепер нічого не варта. Я радий буду на схилі своїх літ дивитись, як німецький крейсер проходитиме протоку Солент, керуючися схемою мінних загороджень, яку склав я сам. Постривайте-но, Ватсоне. — Холмс зупинився і взяв свого давнього друга за плечі. — Я ще не бачив вас при світлі. Як вам велося всі ці роки? Ви й досі той самий жвавий юнак, що колись.

— Зараз я почуваю себе на двадцять літ молодшим, Холмсе. Ніколи ще не був такий щасливий, як тоді, коли одержав вашу телеграму з проханням приїхати автомобілем до Гаріча. І ви, Холмсе, теж анітрохи не змінилися, хіба що оця жахлива борідка...

— Батьківщина вимагає жертви, Ватсоне, — мовив Холмс, смикнувши себе за борідку. — Завтра це стане лише недобрим спогадом. Зголю бороду, зміню ще трохи обличчя й знову стану в готелі «Кларідж» самим собою — таким, як був до цієї американської штучки... пробачте, Ватсоне, я зовсім, напевно, забув англійську мову, — таким, як був до цього виступу в ролі американця.

— Але ж ви покинули роботу, Холмсе. Ми чули, що ви живете самітником серед бджіл та книжок на маленькій фермі в Сасексі.

— Саме так, Ватсоне. Ось плід мого дозвілля, праця моїх останніх років! — Він узяв зі столу книжку й прочитав заголовок: — «Практичний посібник із бджільництва, з додатком деяких спостережень над бджолиною маткою». Як сказав Шекспір, «я зробив це, хлопчик». Погляньте на плід нічних роздумів і повних праці днів, коли я стежив за працьовитими бджілками так само, як колись за злочинцями в Лондоні.

— Але як сталося, що ви знову взялися до роботи?

— Мені й самому дивно. На міністра закордонних справ я не зважав би, але коли вже сам прем’єр зробив ласку відвідати мій скромний прихисток!.. Річ у тім, Ватсоне, що цей джентльмен на канапі — занадто твердий горішок для нас. Зі свого боку це найкращий фахівець. У нас увесь час щось було не до ладу, й ніхто не міг зрозуміти чому. Деяких агентів підозрювали, ловили, проте було видно, що ними керує чиясь дужа таємна рука. Конче потрібно було її викрити. На мене тиснули, наполягали, щоб я взявся за цю справу. Вона коштувала мені двох років життя, Ватсоне, але ці роки принесли чимало приємних хвилювань. Спочатку я вирушив до Чикаго, пройшов школу в таємному ірландському товаристві в Буфало, завдав неабиякого клопоту констеблям у Скіберині й нарешті привернув до себе увагу одного з агентів фон Борка; той відрекомендував мене як найпевнішу людину, — отже, як бачите, роботи було багато. Відтоді фон Борк вшановував мене своєю довірою, незважаючи на те, що чи не всі його наміри руйнувались і п’ятеро найкращих агентів потрапили за ґрати. Я стежив за ними, Ватсоне, й прибирав їх, тільки-но вони дозрівали... Ну, сер, гадаю, вам уже краще?