Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

Над ними світилося лише одне вікно: було видно, як за столом, на якому стоїть лампа, сидить старенька рум’яна бабця в сільському очіпку. Вона схилилася над плетивом і вряди-годи переривала роботу, щоб погладити великого чорного кота, що умостився біля неї на ослінчику.

— Це Марта, єдина служниця, яка залишилася тут.

Секретар зареготав.

— Справжнісіньке втілення Британії — занурена в себе й дрімає. Що ж, на все добре, фон Борку! — Махнувши на прощання рукою, він скочив у машину, і два золотаві промені від фар одразу ринули вперед, у темряву. Секретар сперся на подушки розкішного автомобіля й настільки заглибився в думки про майбутню європейську трагедію, що навіть не помітив, як його машина, звертаючи на сільську вулицю, трохи не збила невеличкий «Форд», який мчав назустріч.

Коли останній блиск фар згас удалині, фон Борк неквапом повернувся до кабінету. Дорогою він помітив, що стара служниця загасила лампу й пішла спати. Мовчанка й темрява, що запанували в просторій господі, були для нього незвичними — родину він мав велику. Полегшено зітхнувши, він подумав, що вся родина й слуги нині в безпеці, і якщо не брати до уваги старої служниці, яка залишилася на кухні, він тепер сам-один у цілому домі. Перед тим, як виїхати, багато що належало впорядкувати, а дещо — знищити; він узявся до роботи й працював доти, доки його гарне, бадьоре обличчя не почервоніло від полум’я спалюваних паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза — у неї він обережно почав складати дорогоцінний вміст сейфа. Тільки-но він поклав туди перші папери, як до його пильного вуха долинув шум автомобіля. Задоволено скрикнувши, він умить позатягав на валізі ремені, замкнув сейф і побіг на терасу. Саме цієї хвилини біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинився невеличкий автомобіль. З нього вискочив довготелесий пасажир і побіг назустріч фон Боркові; шофер, огрядний підстаркуватий чоловік із сивими вусами, зручніше вмостився на своєму місці, готуючись, напевно, довго чекати.

— Ну? — нетерпляче спитав фон Борк, кидаючись до гостя.

Замість відповіді той переможно змахнув над головою невеличким бурим паперовим пакунком.

— Авжеж, джентльмене, цього разу ви будете задоволені! — вигукнув він. — Я нарешті припер вам крам.

— Сигнали?

— Так, як я й писав у телеграмі. Геть-чисто всі: семафори, лампові коди, марконі, — копії, звичайно, не оригінали. Це надто вже небезпечно. Але крам добрячий, ладен закластися! — Він грубо ляснув німця по плечу; той спохмурнів.

— Заходьте, — сказав він. — Я сам у всьому будинку. Чекав лише на вас. Копії — справді краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, вони поміняли б усі коди. А з цими копіями, гадаєте, все гаразд?

Увійшовши до кабінету, американський ірландець умостився в кріслі й випростав довгі ноги. Це був високий, сухорлявий чоловік років шістдесяти, з гострим, виразним обличчям і невеликою цапиною борідкою, що робила його схожим на «дядька Сема» з карикатур. З рота в нього стирчала недокурена, погасла сигара: сівши, він одразу запалив її.

— Збираєтесь накивати п’ятами?! — зауважив він, озирнувшись. — Стривайте-но, джентльмене, — додав він, коли його очі зупинилися на сейфі, вже не затуленому шторою. — Невже ви ховаєте сюди всі папери?

— Чому б і ні?

— Хай йому грець, до такої скриньки? А ще шпигун найвищого ґатунку. Та перший-ліпший злодюжка-янкі розкубрить її ножем, як бляшанку. Якби знаття, що мої листи потраплять до такої скриньки, я б дурня не клеїв і не писав до вас.

— Жодному злодюжці не впоратись із цим сейфом, — відповів фон Борк. — Цей метал не розріжеш ніяким інструментом.

— А замок?

— Замок особливий, з подвійним шифром. Знаєте, що це таке?

— Нічого в біса не розумію, — сказав американець.

— Щоб відімкнути його, слід знати певне слово й певне число. — Фон Борк підвівся й показав на подвійне коло круг замкової щілини. — Зовнішнє коло — для слів, внутрішнє — для чисел.

— Диви, оце так штучка!

— Не така проста, як ви думали. Я замовив його чотири роки тому, і знаєте, які я вибрав слово й число?

— Поняття не маю.

— Отож слухайте: слово — «серпень», а число — «1914», зрозуміло?

Обличчя американця спалахнуло захопленням.

— Отака ловись! Як в око вліпили!

— Так, навіть тоді дехто з нас міг передбачити дату. Тепер час настав, і наступного ранку я згортаю всі справи.

— Послухайте-но, ви й мене повинні звідси витягти. Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Через тиждень чи два Джон Буль стане дибки. Я краще вже милуватимусь ним з того боку океану.