Едґар Аллан По - Провалля і маятник (Збірник)

— Але, — сказав префект, дещо зніяковівши, — мені б дуже хотілося отримати пораду, і я б залюбки за неї заплатив. Я справді готовий дати п’ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені в цій справі.

— У такому разі, — сказав Дюпен, висуваючи шухляду і дістаючи з неї чекову книжку, — випишіть мені чек на вищезазначену суму. Коли ви поставите на ньому свій підпис, я віддам вам лист.

Я був приголомшений. А префект на кілька хвилин онімів і був не в змозі навіть поворухнутися, ніби його вразила блискавка. Він лише недовірливо дивився на мого друга, роззявивши рота, і здавалося, його очі ось-ось вилізуть на лоба; потім, отямившись, він схопив перо і почав заповнювати чек, але разів зо два уривав це заняття та здивовано задивлявся в порожнечу. Врешті чек на п’ятдесят тисяч франків було виписано, і префект передав його через стіл Дюпену. Мій друг уважно його продивися і сховав до себе в гаманець; потім відімкнув секретер, дістав лист і простягнув його префектові. Той же у нападі радісного збудження вихопив лист, тремтячою рукою розгорнув конверт, швидко прочитав кілька рядків, а потім, спотикаючись від нетерпіння, кинувся до дверей і без усяких церемоній вибіг і з кімнати, і з будинку, так і не промовивши жодного слова від самої хвилини, коли Дюпен попросив його заповнити чек.

Після того як префект зник, мій друг дав мені деякі пояснення.

— Паризька поліція, — сказав він, — по-своєму досить талановита. Її агенти наполегливі, винахідливі, хитрі й мають усі необхідні знання для виконання своїх обов’язків. Ось чому, коли Г*** розповів нам, як саме він проводив обшук у маєтку Д***, мене охопило тверде переконання в тому, що він вичерпав усі можливості в тому напрямку, в якому діяв.

— У тому напрямку, в якому він діяв? — перепитав я.

— Саме так, — кивнув Дюпен. — Ті заходи, до яких вдалася поліція, були не лише найкращими в своєму роді, їх ще й бездоганно виконували. І якби лист був захований там, де припускала поліція, його знайшли б.

Я голосно зареготався, та, схоже, мій друг говорив цілком серйозно.

— Отже, — провадив він, — вжиті заходи були по-своєму мудрі та в найкращий спосіб реалізовані. Єдиний їхній недолік полягав у тому, що до зазначеного випадку й до зазначеної людини вони геть не пасували. Певна система досить хитромудрих методів розшуку стала для префекта своєрідним прокрустовим ложем, до якого він силоміць підганяє всі свої плани. Але наш знайомий постійно помиляється, щораз сприймаючи завдання, яке перед ним стоїть, або надто глибоко, або надто поверхово; знайдеться чимало школярів, які міркують набагато послідовніше, ніж він. Я знаю одного восьмирічного хлопчака, здатність якого правильно вгадувати у грі «пара і непара» принесла йому загальне визнання. Це дуже проста гра: один із гравців затискає в кулаку кілька камінчиків і запитує в іншого, парну їх кількість він тримає чи непарну. Якщо другий гравець відповідає правильно, то виграє камінчик, якщо ж неправильно — програє камінчик. Хлопчик, про якого я згадав, обіграв усіх своїх шкільних товаришів. Зрозуміло, він будував свої здогади на певних принципах, хоча вони полягали лише в тому, що він уважно стежив за своїм супротивником і правильно оцінював ступінь його хитрості. Наприклад, явно нерозумний супротивник піднімає кулака й запитує: «пара або непара?» Наш школяр відповідає «непара» і програє. Однак у наступній спробі він виграє, тому що говорить собі: «Цей дурень взяв минулого разу парну кількість камінчиків і, звичайно, думає, що схитрує, якщо тепер візьме непарну кількість. Тому я знову скажу „непара“». Він говорить «непара!» і виграє. Із розумнішим супротивником він міркував би так: «Цей хлопчик помітив, що я зараз сказав „непара“, і тепер він спочатку захоче змінити парне число камінчиків на непарне, але відразу схаменеться, що це занадто просто, і залишить їх кількість незмінною. Тому я скажу „пара“». Він говорить «пара!» і виграє. Ось такий хід логічних міркувань маленького хлопчика, якого товариші прозвали щасливчиком. Але, говорячи по суті, що це таке?

— Усього-на-всього, — відповів я, — уміння повністю ототожнити свій інтелект з інтелектом супротивника.

— Саме так, — сказав Дюпен. — А коли я запитав у хлопчика, яким чином він досягає настільки повного ототожнення, що забезпечує йому постійний успіх, він відповів: «Коли я хочу дізнатися, наскільки розумний, або дурний, або добрий, або злий той чи той хлопчик, або про що він зараз думає, я намагаюся надати своєму обличчю точно такого ж виразу, який бачу на його обличчі, а потім чекаю, щоб довідатися, які думки або почуття виникнуть у мене відповідно до цього виразу». Ця відповідь маленького школяра містить у собі все, що ховається під уявною глибиною, яку вбачали в Ларошфуко, Лабрюйері, Макіавеллі та Кампанеллі.