Едґар Аллан По - Провалля і маятник (Збірник)

Я — нащадок роду, який в усі часи був винятковим через багату уяву й гарячий темперамент його представників; ще у ранньому дитинстві довів я, що повністю успадкував сімейний характер. Я зростав, і він зростав зі мною, сильнішав, часто стаючи причиною серйозної занепокоєності друзів і справжньої шкоди для мене. Я був свавільним, прагнув утілити в життя найхимерніші забаганки, мною керували пристрасті. Батьки мої були уражені такими самими природними слабкостями, тож навряд чи могли перешкодити розвитку лихих схильностей. Їх слабкі й хибні спроби закінчилися повним їхнім провалом і моєю абсолютною перемогою.

Відтоді моє бажання стало законом для родини; у віці, коли здебільшого дітей іще за ручку водять, я належав сам собі і став повним господарем життя.

Мої найперші спогади про шкільні роки пов’язані з великим недоладним будинком у єлизаветинському стилі, що височів посеред імлистого саду з великою кількістю кривих дерев — саду, оточеного старовинними кам’яницями. Правду кажучи, старе шановане місто було казкове і заспокоювало душу. Навіть зараз в уяві постає прохолода тінистих вулиць, я вдихаю пахощі сотень кущів, і знову мене хвилює і невимовно тішить глибокий густий бас церковного дзвону, що похмуро дудонів щогодини над незворушністю вічних сутінків під готичним шпилем.

Ніщо не в змозі зараз подарувати мені більше втіхи, ніж детальні спогади про школу і все, що з нею пов’язане. Глибоко загруз я у нещастях — занадто реальні вони, ті нещастя, — тому вибачте мені, що я шукаю відради, бодай незначної і тимчасової, у слабкості дріб’язкових подробиць. Ті пересічні, кумедні подробиці набувають у моїй уяві додаткової ваги, адже пов’язані з часом і місцем, де я вперше зіткнувся з неоднозначними застереженнями долі, що потім повністю зламала життя. Тож дайте мені пригадати.

Будинок, як я вже сказав, був старий і несиметричний. Двір був широкий, оточений зусібіч високими масивними цегляними стінами з верхівкою із битого скла. Схожі на в’язничну огорожу, позначали вони межу наших володінь. За них ми виходили тричі на тиждень — по обіді в суботу, коли всім нам у супроводі двох молодших учителів дозволялося прогулятися сусідніми полями, і двічі в неділю, коли ми рівною колоною марширували на вранішню й вечірню службу до єдиної містечкової церкви. Ректор був церковним пастором. Із глибоким зачудуванням і розгубленістю дивився я на нього з нашої віддаленої лави на хорах, коли він поважно й повільно підіймався на кафедру. Хіба цей шанований чоловік, зі стриманим і благочестивим обличчям, у сяючих величних церковних шатах, у дбайливо напудреній перуці, прямий і статечний, нещодавно з кислим обличчям упроваджував з лінійкою для биття в руках драконівські закони академії? О величезний парадокс, надто огидний, щоб знайти йому рішення!

Гострими шпичками наїжачилися громіздкі ворота, інкрустовані безліччю залізних засувів. Який побожний трепет викликали вони у нас! Ворота відчинялися лише на час трьох тимчасових вищезгаданих виходів і заходів учнів; у кожному порипуванні могутніх завіс так багато було для нас таємничості й приводів для похмурих зауважень чи для ще похмуріших роздумів!

Широкий двір був неправильної форми — мав багато просторих відгалужень. Три або чотири з них використовувалися як ігрові майданчики — рівні, вкриті гарним твердим гравієм. Я добре пам’ятаю, що там не було дерев, лавочок тощо. Звісно, вони були ззаду будинку. Спереду розташовувався маленький квітник, засаджений різноманітними кущами, та повз це священне місце ми проходили дуже рідко, за таких нагод, як перший приїзд до школи чи від’їзд звідти, або, можливо, коли по нас приїздили батьки або друзі й ми радісно прямували додому на Різдво чи літні свята.

Але дивовижний старовинний будинок здавався мені насправді зачарованим палацом! Не було кінця його коридорам і галереям! Ти не завжди міг сказати, на якому з двох поверхів опинився. З кожної кімнати до іншої вели три-чотири сходинки вгору чи вниз. Поперечні поділи були просто-таки неймовірні — зали і коридори так перепліталися одні з одними, що найчіткіші уявлення про маєток не дуже відрізнялися від наших уявлень про безкінечність. За п’ять років проживання я не зумів достеменно визначити, в якому закутку розташовувався невеличкий дортуар, що належав мені та двадцятьом чи вісімнадцятьом іншим учням.

Класна кімната — дуже довга, вузька, з гнітюче низькою дубовою стелею і стрілчастими готичними вікнами — була найбільшою. У віддаленому кутку було окреме квадратне приміщення. Воно вселяло нам жах, оскільки це був робочий кабінет нашого ректора (превелебного доктора Бренсбі) — солідна конструкція з масивними дверима. Ми ладні були швидше загинути, ніж відчинити її за відсутності «Домініка». В інших кутках містилися два схожі приміщення. Вони не викликали стільки поваги, та все одно вселяли певний трепет. Одне з них було володінням учителя класичних мов, друге займав учитель англійської та математики. Класну кімнату заповнювали лави й парти, вони перетинали її в різних напрямках, створюючи цілковиту асиметрію. Парти ті були старезні, вони аж почорніли від часу, скрізь вони були обписані ініціалами, іменами, химерними фігурами, тож геть утратили первісний вигляд давно минулих днів своєї юності. В одному кінці кімнати стояло величезне відро з водою, в протилежному містився велетенський годинник.