Аґата Кристі - Немезида

— Ви пішли на великий ризик, міс Марпл.

— Я сподівалася на краще. Людина не може прожити життя, не наражаючи себе на певні ризики, якщо вони необхідні.

— Ваш здогад про посилку, надіслану до тієї доброчинної ліги, виявився цілком слушним. У посилці був новісінький чоловічий джемпер із високим відкладним коміром у яскраво-червону й чорну клітинку. Такий, що не може не впасти відразу в око. Що вас наштовхнуло на цю думку?

— Тут усе було дуже просто, — сказала міс Марпл. — Коли Емлін та Джоана детально розповіли про те, що вони бачили, у мене майже не залишилося сумніву, що такий помітний пуловер був одягнений умисне, щоб він дуже впадав в око, і тому злочинець не міг заховати його десь поблизу або тримати серед своїх речей. Він мусив позбутися його — і то якомога швидше. А реально існує лише один спосіб чогось успішно позбутися. Відіслати його кудись поштою. Будь-який одяг найпростіше надіслати в одне з доброчинних товариств. Ви тільки уявіть собі, як будуть задоволені люди, що збирають зимовий одяг для безробітних матерів або ще якихось убогих людей, коли їм надійде новісінький вовняний пуловер або джемпер. Тож мені залишалося тільки з’ясувати, на яку адресу було надіслано посилку.

— І ви запитали про це на пошті? — Міністр внутрішніх справ здавався дещо шокованим.

— Не прямо, звичайно. Тобто мені довелося прикинутися старою безпорадною жінкою й пояснити, що я написала не ту адресу на посилці з одягом, який хотіла надіслати одному доброчинному товариству, і запитати, чи не могли б вони мені сказати, відіслано чи не відіслано посилку, яку принесла на пошту одна з моїх добрих господинь. І дуже приємна жінка на пошті зробила все можливе, щоб мені допомогти: пригадала, що посилку справді відіслано не на ту адресу, на яку я хотіла її надіслати, і назвала мені справжню адресу, що запам’яталася їй. Думаю, у неї не виникло ані найменшої підозри, що мені була потрібна ця інформація, і йшлося тільки про те, що я стара, нетямуща й розгублена жінка, дуже стурбована тим, куди було відіслано мій зношений одяг.

— Я бачу, ви чудова актриса, міс Марпл, а не тільки месниця, — промовив професор Вонстед. — Скажіть, а коли ви почали здогадуватися, що сталося десять років тому?

— Почати з того, — сказала міс Марпл, — що дане мені доручення спочатку мені здавалося надзвичайно важким, майже неможливим. Подумки я докоряла містерові Рейфаєлу за те, що він не пояснив мені прямо, чого він хоче від мене. Але тепер я бачу, що він повівся дуже розумно. Тепер я розумію, чому він був таким видатним фінансистом і з такою легкістю примножував свої гроші. Він обмірковував свої плани надзвичайно глибоко та ретельно. Він поступово надавав мені інформацію невеличкими порціями. Мене, так би мовити, вели по тій дорозі, яку я мала пройти. Спочатку моїм янголам-охоронцям було велено подивитись, яка я є. Потім мене відправили на екскурсію, щоб я познайомилася з людьми, які брали в ній участь.

— А ви підозрювали, якщо дозволите мені застосувати це слово, когось із учасників екскурсії спочатку?

— Лише як можливості.

— Ви не відчули запаху зла?

— О, ви це запам’ятали. Ні, атмосферу зла я там не відчула. Мені не було сказано, з ким я повинна вийти на контакт, але вона сама дала мені знати про себе.

— Елізабет Темпл?

— Це був для мене наче промінь світла, що осяяв темну ніч. Доти я перебувала в цілковитій темряві. Мали існувати деякі речі, тобто існувати логічно, виходячи з того доручення, яке дав мені містер Рейфаєл. Десь мала бути жертва, а десь — убивця. Атож, убивця неодмінно мав існувати, адже тільки розслідування одного вбивства пов’язувало мене з містером Рейфаєлом. Воно сталося на одному з Антильських островів. І він, і я були причетні до пов’язаних із ним подій, і він знав про мене тільки це. Тож у його дорученні не могло йтися про злочин якогось іншого виду. І це вбивство не могло також бути випадковим. Воно мало бути скоєне майстерно й скоєне людиною, яка сповідувала зло. Сповідувала зло замість добра. Я також подумала, що, певно, йдеться про дві жертви. Хтось мав бути вбитий, і хтось мав стати жертвою несправедливого вироку. Жертвою, звинуваченою у вбивстві, якого вона не вчинила. Так я обмірковувала всі можливі варіанти, але залишалася в цілковитій темряві, поки не поговорила з міс Темпл. Її мова була напруженою й переконливою. З тієї розмови я довідалася, що існувала певна ланка, яка пов’язувала її з містером Рейфаєлом. Вона розповіла мені, що знала дівчину, колись заручену із сином містера Рейфаєла. Саме згадка про ту дівчину й стала для мене першим промінчиком світла. Тут-таки вона мені сказала, що та дівчина не одружилася з ним. Я запитала чому, й Елізабет сказала: «Вона померла». Тоді я запитала, чому вона померла, що її вбило, і міс Темпл з великим хвилюванням, з великою силою — я досі чую її голос, він пролунав, наче бамкіт дзвона, — сказала: «Любов». Я тоді не зрозуміла, що вона мала на увазі. Першою моєю думкою було, що дівчина наклала на себе руки внаслідок нещасливого кохання. Таке нерідко трапляється, і це завжди сумна трагедія. Оце було й усе, що я тоді знала. Крім того, Елізабет сказала, що ця подорож для неї не просто приємна екскурсія. Вона вирушила на неї, як на прощу, сказала вона мені. Вона їхала до якогось місця чи до якоїсь людини. Я тоді не запитала, з якою саме людиною хоче вона побачитися, це стало мені відомо лише згодом.