Аґата Кристі - Немезида

— Можливо, і так, — не стала заперечувати Естер.

Вона всміхнулася до міс Марпл, і міс Марпл відчула себе більш упевнено. Коли вона востаннє бачила Естер, та мала такий вигляд, ніби ненавидить її і, мабуть, вона справді ненавиділа її в ті хвилини. Але тепер вона, можливо, відчувала навіть деяку вдячність до неї. Можливо, до Естер нарешті дійшло, що якби не міс Марпл, то вона могла б лежати сьогодні під кам’яною плитою на якомусь пристойному цвинтарі замість жити щасливим — сподіваймося, що це так — життям поруч із містером Андерсоном.

— Ви маєте дуже гарний вигляд, — сказала вона. — Й обличчя у вас веселе.

— Ви також, міс Марпл.

— Щодо мене, то я, звичайно, постаріла. І хвороби дошкуляють. Не такі вже страшні й безнадійні, зовсім ні, але знаєте, у моєму віці неминуче маєш ревматизм того чи того різновиду, і тобі постійно десь болить. Твої ноги вже не такі, якими були колись, і ти не можеш позбутися болю або в спині, або в плечах, або в руках. О, моя люба, ліпше не говорити про таке. Який у вас гарний будинок!

— Ми живемо в ньому не так довго. Переселилися сюди чотири місяці тому.

Міс Марпл розглянулася навколо й зрозуміла відразу: вони оселилися тут недавно. І вмеблювання нового дому, либонь, коштувало їм недешево. Меблі були дорогі, зручні, в усьому відчувався потяг до розкоші. Добрі штори, добрі чохли на стільцях — щоправда, особливого смаку в усьому цьому не відчувалося, але вона й не сподівалася його тут знайти. Вона подумала, що їй відоме джерело такого очевидного добробуту. Вірогідно, на це було витрачено істотну частку від тієї чималої спадщини, яку покійний містер Рейфаєл залишив Естер. Вона була рада, що містер Рейфаєл не відмовився від свого первісного наміру.

— Я думаю, ви бачили повідомлення про смерть містера Рейфаєла, — сказала Естер, ніби відчула, про що думає міс Марпл.

— Атож. Атож, я справді його бачила. Відтоді минуло вже близько місяця, чи не так? Мені так його шкода! Я справді засмутилася, хоч, звичайно, знала, що він приречений, та й усі знали — він сам про це добре знав, чи не так? Він не раз натякав, що довго не протягне. Думаю, він був дуже мужній чоловік і не боявся смерті, ви зі мною згодні?

— Так, він був дуже мужній чоловік і дуже добрий у глибині душі, — сказала Естер. — Він мені сказав, знаєте, коли я тільки почала працювати на нього, що призначить мені дуже пристойну платню, але відразу порадив відкладати з неї гроші на потім, бо на щось більше я не можу сподіватися від нього. Ну, я, звичайно, і не сподівалася на щось більше. Адже він звик дотримувати свого слова. Але у випадку зі мною він змінив думку.

— Так, — сказала міс Марпл. — Так, і я дуже рада за вас. Щиро кажучи — хоч він нічого мені прямо й не казав — я не здивована.

— Він заповів мені несподівано велику суму грошей, — сказала Естер. — Це стало для мене великим сюрпризом. Спочатку я повірити не могла.

— Я думаю, він і хотів зробити вам сюрприз. Схоже, він був саме такою людиною, — сказала міс Марпл. Потім запитала: — А чи заповів він що-небудь отому — забула, як його звуть — своєму масажистові?

— О, ви маєте на увазі Джексона? Ні, він нічого не заповів Джексону, але думаю, він зробив йому кілька дорогих подарунків протягом останнього року.

— Ви ще коли-небудь зустрічалися з Джексоном?

— Ні. Якщо пам’ять мені не зраджує, то я більше не зустрічалася з ним, відколи ми покинули острови. Він не залишився з містером Рейфаєлом, після того як вони повернулися до Англії. Здається, він пішов на службу до якогось лорда, що живе чи то в Джерсі, чи то в Ґернсі.

— Я хотіла б знову зустрітися з містером Рейфаєлом, — сказала міс Марпл. — Важко повірити в те, що його вже немає, після того як нам довелося стільки разом пережити. Мені, йому і ще кільком людям. А потім, коли я повернулася додому, коли минуло півроку, мені раптом спало на думку, якими близькими були ми з ним у той тривожний час, а проте як мало я знаю про містера Рейфаєла. Я подумала про це й у той день, коли побачила повідомлення про його смерть. Мені хотілося б знати про нього більше. Де він народився, від яких батьків? Ким вони були? Чи мав він дітей, племінників, кузенів, якусь родину? Мені хотілося б про це знати.

Естер Андерсон усміхнулася злегка. Вона подивилася на міс Марпл, і вираз обличчя в неї був такий, ніби вона хотіла сказати: «Атож, і я певна, ви хочете все це знати про кожного, хто вам зустрінеться». Але вголос лише сказала:

— Власне, усім було відомо про нього тільки одне.