Агата Кристі - Гра дзеркал

— О, це правда Але завдяки доброму ставленню до мене, справді дуже доброму ставленню до мене мого небожа Реймонда, я не дуже чітко уявляю собі, яке ж моє становище насправді.

— Твого небожа можна не брати до уваги, — сказала місіс Вен Райдок. — Кері Луїза нічого не знає про твого небожа, а якщо знає, то лише як про письменника й не має найменшого уявлення про те, що він твій небіж. Розумієш, я розповіла Кері Луїзі, що справи в нашої любої Джейн зовсім кепські. Їй іноді навіть голодувати доводиться, а вона ж, звичайно, надто горда, щоб попросити допомоги в давніх друзів. Звичайно, їй не слід пропонувати гроші , але приємний і тривалий відпочинок на лоні чудової природи, у товаристві давньої приятельки, з добрим і поживним харчуванням та без будь-яких турбот чи клопоту… — Рут Вен Райдок зробила паузу, а тоді додала з викликом: — А зараз можеш сварити мене, скільки завгодно, якщо ти на мене сердита.

Міс Марпл широко відкрила свої очі кольору синьої китайської порцеляни з усмішкою лагідного подиву.

— Але чому я повинна бути сердита на тебе, Рут? Це дуже винахідливий і привабливий привід. Я певна, що Кері Луїза не буде проти.

— Вона напише тобі листа. Ти його отримаєш, коли повернешся додому. Скажи мені чесно, Джейн, ти не думаєш, що я собі занадто дозволила? Ти нічого не маєш проти такої ідеї?

Вона завагалася, й міс Марпл скористалася цією паузою, щоб швидко й точно виразити свою думку словами:

— Проти того, щоб поїхати до Стоунігейтса як об'єкт доброчинності? Під більш або менш вигаданим приводом? Ні, я нічого не маю проти, якщо в цьому справді є серйозна потреба. Ти вважаєш, що така потреба є — я схильна погодитися з тобою.

Місіс Вен Райдок здивовано витріщилася на неї.

— Схильна погодитися? То ти вже щось чула?

— Я нічого не чула. Але ж ти в цьому переконана. А я знаю, що ти не дуже схильна до фантазій, Рут.

— Ні, не схильна, але ж у мене немає нічого конкретного, на що можна було б послатися.

— Пригадую — замислено сказала міс Марпл, — один недільний ранок у церкві, — це була друга неділя різдвяного посту, — коли я сиділа позаду Грейс Лембл, і мене стала опановувати дедалі більша тривога за неї. Розумієш, я була абсолютно переконана, що з нею щось не так, — щось дуже погане, — а проте я не мала найменшого уявлення, в чому річ. То було неймовірно тривожне передчуття, й разом із тим — нічого конкретного.

— І з нею справді трапилося лихо?

— О, так. Її батько, старий адмірал, дуже дивно поводився протягом певного часу, й уже наступного дня він прийшов до неї з відбійним вугільним молотком і став горлати, що вона — антихрист, який маскується під його дочку. Він мало її не вбив. Його тоді забрали до божевільні, а їй після того довелося кілька місяців пролежати в лікарні — вона була за крок до смерті.

— І в тебе справді виникло передчуття лиха того дня у церкві?

— Я не назвала б це передчуттям. Бо воно грунтувалося на факті — зазвичай так воно й буває, хоча в ту мить ти не завжди це помічаєш. Вона надягла тоді свій недільний капелюшок задом наперед. Це дуже прикметна деталь, справді дуже прикметна, адже Грейс Лембл була надзвичайно акуратною жінкою, їй ніхто ніколи не дорікнув би в неуважності чи забудькуватості, й обставини, за яких вона могла б не помітити, що її капелюшок одягнений задом наперед, були, либонь, украй незвичайними. Її батько пожбурив у неї важким мармуровим прес-пап’є, яке розбило дзеркало на друзки. Вона схопила капелюшок, похапцем надягнула й вибігла з дому. Їй було важливо зберегти видимість пристойності, і вона не хотіла, щоб слуги щось почули. Вона пояснила собі поведінку «свого любого тата» його важким «морським характером», і до неї не дійшло, що його розум геть з'їхав із рейок. Хоч вона вже давно мала б це зрозуміти. Він постійно скаржився їй, що за ним стежать вороги, — тобто симптоми хвороби були досить очевидними.

Місіс Вен Райдок із повагою глянула на приятельку.

— Схоже, Джейн, — сказала вона, — що твоє Сент-Мері-Мід зовсім не такий ідилічний куточок, яким я його завжди собі уявляла.

— Людська природа, моя люба, скрізь однакова. Просто в місті вона не так впадає в око, оце й уся різниця.

— То ти поїдеш до Стоунігейтса?

— Я поїду до Стоунігейтса. Хоч це й буде, мабуть, трохи несправедливо стосовно мого небожа Реймонда. Я маю на увазі, створити враження, що він мені зовсім не допомагає. Проте мій любий хлопчик поїхав на півроку до Мексики. А коли він повернеться, усе вже закінчиться.