Агата Кристі - Забуте вбивство

— О, дякую, місіс Кокер.

Місіс Кокер усміхнулася поблажливо й наготувалася вийти.

Ґвенда розташувалася не в тій кімнаті, де стояло велике двоспальне ліжко. Та кімната почекає, доки приїде Джайлз. Натомість вона обрала для себе кімнату в кінці коридору, ту, у якій стіни були заокруглені, а вікно — еркерне. У тій спальні їй було дуже затишно, і вона почувалася цілком щасливою.

Тепер вона озирнулася навкруг себе й імпульсивно вигукнула:

— Мені подобається ця кімната!

Місіс Кокер розглянулася навколо поблажливим поглядом.

— Це дуже мила спальня, мем, хоч і маленька. Оті ґратки на вікнах свідчать, що тут була колись дитяча кімната.

— Мені це не спадало на думку. Можливо, і була.

— Звісно, була, — промовила місіс Кокер із якимсь натяком у голосі й вийшла.

«Якщо ми маємо джентльмена в домі, — ніби хотіла вона сказати, — то хто знає? Дитяча кімната може ще знадобитися».

Ґвенда почервоніла. Вона окинула поглядом спальню. Дитяча кімната? Атож, це буде чудова дитяча кімната. Вона почала подумки обставляти її. Отам під стіною — дім для ляльок. Низенькі комоди з іграшками в шухлядах. Веселий вогонь у каміні й висока загорожа перед ним, на перилах якої сушаться пелюшки та дитячий одяг. Але тільки не ця стіна кольору гірчиці. Ні, вона обов'язково обклеїть кімнату веселими шпалерами. Чимось яскравим і радісним. Букетики маків упереміж із букетиками волошок… Атож, це буде дуже гарно. Вона спробує знайти такі шпалери. Була певна, що вже десь такі бачила.

Багато меблів для цієї кімнати не знадобиться. Тут уже є два вбудовані в стіну комоди, але один із них, кутовий, замкнений, а ключ від нього загублений. Крім усього іншого, він вкритий шаром фарби, а отже, його не відчиняли багато років. Вона мусить сказати майстрам, щоб вони відкрили його, перш ніж підуть звідси. Адже їй уже не вистачає місця для власної одежі.

Із кожним днем вона почувалася все більше вдома в Домі-на Горі. Почувши крізь відчинене вікно, як хтось гучно прочищає собі горло й кахикає коротким сухим кашлем, вона поквапилася зі сніданком. Фостер, темпераментний садівник, що приходив сюди лише іноді й далеко не завжди дотримував своїх обіцянок, певно, сьогодні таки прийшов, як вони з ним і домовилися.

Ґвенда скупалася, одягнулася, натягла на себе твідову спідницю та светра й поквапилася в сад. Фостер працював під вікном вітальні. Ґвенда насамперед доручила йому зробити стежку крізь зарості між камінням у тому місці. Фостер спершу заперечував, указавши на те, що для цього треба буде прибрати форситії, вейгелу, а також бузок, проте Ґвенда була непохитною, і тепер він узявся за цю роботу майже з ентузіазмом.

Він привітав її коротким смішком.

— Схоже, ви маєте намір повернутися до давніх часів, міс.

Він чомусь уперто звертався до Ґвенди на «міс».

— До давніх часів? Про що ви?

Фостер стукнув об камінь лопатою.

— Я натрапив на старі сходи — бачите, де вони були? Саме там, де ви хочете зробити їх тепер. Потім хтось посадив тут рослини й траву, що їх цілком закрила.

— Вони вчинили геть по-дурному, — сказала Ґвенда. — Треба, щоб моріжок і море було видно з вікна вітальні.

Щодо краєвиду Фостер, як здавалося, виявив цілковиту байдужість. Начебто погодився, але якось стримано й неохоче.

— Я не стверджую, не думайте, що так не буде краще… Краєвид справді відкриється, а у вітальні було трохи темно через чагарі. Проте й рослини шкода — я ніколи не бачив, щоб форситія росла десь так добре, як тут. Бузок — то пусте, але вейгела коштує гроші й — зверніть увагу — рослини надто старі, щоб їх кудись пересаджувати.

— О, я знаю. Але без них тут буде набагато, набагато краще.

— Ну, гаразд, — сказав Фостер, почухавши потилицю. — Мо' й справді.

— Безперечно, — підтвердила Ґвенда, киваючи головою. Несподівано вона запитала: — А хто тут мешкав до Генґрейвів? Вони жили тут не дуже довго, правда ж?

— Шість років або десь так. Зовсім недовго. А хто тут мешкав раніше? Жінки на прізвище Елворті. То були вельми побожні дами. Їздили кудись на край світу навертати поган. Протягом якогось часу з ними жив і чернець у чорній сутані. Їх було четверо та ще їхній брат, але він тут мало важив, усім заправляли жінки. До них — дай-но мені, Боже, пам'яті — тут мешкала місіс Фіндейсон — о, то була справжня леді, з тутешніх. Вона тут жила вже тоді, коли я ще й не народився.

— А померла вона також тут? — запитала Ґвенда.

— Вона віддала душу в Єгипті чи в якомусь такому місці. Але вони привезли її додому. Вона похована тут, на цвинтарі. Це вона посадила магнолії та вербняк «золотий дощ». Й оті піттоспори. Вона була велика любителька кущових квітів.