Рекс Стаут - Зарубіжний детектив

П'ятиповерховий кам'яний будинок на Сімдесят четвертій вулиці між Медісон-авеню та Парк-авеню був щонайменш удвічі більший за будинок Hipo Вулфа, однак не такий темний. Три східці вели до солідних парадних дверей, але за ними були ще одні, зроблені у вигляді засклених залізних граток. Одягнений у чорне, вузькогубий чоловік відчинив їх тільки після того, як я назвав своє ім'я. Він провів мене через вестибюль до прочинених дверей ліворуч і знаком запросив увійти.

Це був невеликий кабінет — шафи з картотеками, сейф, два письмових столи, полиці, столик із безладно розкиданими паперами. Над столиком на стіні висіла збільшена фотографій «Будинку Бранера». Я швидко окинув очима кімнату і спинив погляд на жіночому обличчі — обличчі, справді вартому уваги. Молода жінка сиділа за одним із письмових столів. Погляд її карих очей зустрівся з моїм.

— Я Арчі Гудвін, — відрекомендувався я.

Вона кивнула головою.

— А я Сара Дакос. Сідайте, містере Гудвін. — Вона взяла трубку, натисла кнопку і сказала комусь по телефону, що я прийшов, тоді поклала трубку й промовила: — Місіс Бранер скоро зійде сюди.

— Ви давно служите в місіс Бранер? — поцікавився я, сідаючи.

Вона всміхнулась і промовчала.

— У мене така робота, — пояснив я і також усміхнувся. Дивлячись на неї, всміхатися було не важко. — То все ж таки, давно?

— Майже три роки. Хочете знати точніше?

— Можливо, потім. Я маю зачекати місіс Бранер?

— Не конче. Вона попередила, що ви будете мене розпитувати.

— Тоді я так і вчиню. Що ви робили раніше?

— Була стенографісткою в «Корпорації Бранера», а потім секретаркою містера Томпсона, віце-президента.

— Ви працювали коли-небудь у державних закладах? Скажімо, у ФБР?

Вона знов усміхнулась:

— Ні. Ніколи. Коли я прийшла в «Корпорацію Бранера», мені було двадцять два роки. Тепер мені двадцять вісім. А ви що — нічого не записуєте?

— У мене все отут. — Я постукав себе пальцем по лобі. — Чому ви гадаєте, що ФБР стежить за вами?

— Я не знаю — ФБР це чи ні. Та, мабуть, таки воно, бо більше нема кому.

— Ви певні, що за вами стежать?

— О, безперечно! Я, правда, не маю звички весь час озиратися чи там що, але роботу я закінчую тут у різний час, виходжу коли раніше, коли пізніше, і по дорозі до автобусної зупинки за мною щодня слідкує якийсь чоловік, сідає в той самий автобус і виходить там, де й я. Щодня той самий чоловік.

— Це той автобус, що йде по Медісон-авеню?

— Ні, по П'ятій авеню. Я живу у Вілліджі.

— І коли це почалося?

— Напевно не скажу. Вперше я помітила того чоловіка в понеділок після різдва. Він никає тут і вранці, я бачу його й вечорами, коли виходжу на вулицю. Я не знала, що це робиться саме так. Я думала, коли вже за людиною стежать, то намагаються робити це непомітно.

— Це коли як. Іноді навпаки — зумисне роблять так, щоб людина помічала. Це називається «відкрите стеження». Ви можете описати мені того чоловіка?

— Звичайно. Дюймів на шість-вісім вищий від мене, на вигляд йому років тридцять чи трохи більше, вузьке обличчя з квадратним підборіддям, тонкий довгий ніс і вузькі рівні губи. Очі зеленувато-сірі. Він завжди в капелюсі, отож який у нього чуб, я не бачила.

— Ви коли-небудь з ним розмовляли?

— Ні, звичайно.

— Ви зверталися до поліції?

— Ні, адвокат не радить. Адвокат місіс Бранер. Він сказав, що коли це ФБР, то вони завжди можуть прикритися перевіркою на благонадійність.

— Можуть. І так і роблять. До речі, це не ви порадили місіс Бранер розіслати книжку?

Міс Дакос здивовано звела брови. Вони були в неї рівні, як шнурки.

— Ні, звичайно. Я тоді її навіть іще й не читала. Книжку я прочитала потім…

— Після того, як за вами почали стежити?

— Ні, після того, як місіс Бранер вирішила її розіслати.

— Ви не знаєте, хто порадив місіс Бранер це зробити?

— Я не певна, чи їй узагалі це хтось порадив. — Вона всміхнулася. — Я гадаю, в тому, що ви ставите мені такі запитання, немає нічого дивного — адже ви детектив. Але мені здається, про це краще запитати в самої місіс Бранер. Навіть якби я знала, що це їй хтось порадив, то не думаю…

У передпокої почулися кроки, і нарешті з'явилася місіс Бранер. Коли вона ввійшла, я підвівся, те саме зробила й Сара Дакос. Потім я ступив назустріч господині, потис простягнену руку, а коли вона сіла за другий стіл, я поміняв крісло. Вона глянула мимохідь на купу паперів, прикладених прес-пап'є, відсунула їх набік і промовила до мене:

— Я, мабуть, повинна вам подякувати, містере Гудвін. І не просто подякувати.