Рекс Стаут - Зарубіжний детектив

— Стійте!

Я здивовано повів бровою. На Вулфа це було не схоже.

— Даруйте, — мовив я цілком щиро. — Залишите на згадку?

— Та ні. Сідайте. Я сів.

— Може, я чогось не зрозумів?

— Не думаю. З вами таке рідко буває. Гіпотетичне запитання: коли я признаюся, що вирішив прийняти ці сто тисяч доларів, що ви на це скажете?

— Те, що ви вже сказали: безглуздя.

— Це зрозуміло. А ще що?

— Все, що я думаю?

— Так.

— Я б вам порадив продати будинок з усією мізерією і піти до якої-небудь приватної божевільні, оскільки ви явно вижили з розуму. Якщо ви, певна річ, не надумали її обдурити і просто прибрати до кишені ті гроші.

— Ні.

— Тоді ви таки з'їхали з глузду. Ви ж бо самі читали ту книжку. Нам не дадуть навіть підступитися до цієї справи. Адже треба зробити надто багато, щоб нарешті дістати змогу заявити ФБР: «Припиніть!» — і таки добитися цього. А таке понад нашу спромогу. Бо тільки наробити галасу — це нічого не дасть. Ту кляту ватагу треба загнати в глухий кут! Вивести її на чисту воду! Ну гаразд, припустімо, ми візьмемося за справу. Виберемо одну з цих історій, — я постукав пальцем по розірваних аркушах із записника, — і спробуємо щось зробити. І з того самого дня, хоч би коли я вийшов з дому, мені доведеться гаяти весь свій час на те, щоб позбутися «хвостів», до того ж вельми досвідчених. Кожен, хто буде хоч якось причетний до цієї історії, не оббереться лиха. Наш телефон підслуховуватимуть. Як, зрештою, й інші телефони, наприклад, міс Роуен, Саулів, Фредів, Оррі, — байдуже, помагатимуть вони нам чи пі. І, звісно ж, Паркерів. ФБР, мабуть, зробить спробу підтасувати проти нас факти, а може, обійдеться і без цього. Та коли вже вони сфабрикують фальшиве звинувачення — о, воно вийде в них на славу! — мені доведеться ночувати тут. Вікна та двері, навіть якщо їх узяти на ланцюжки, — для тих людей суща дрібниця. Вони читатимуть усю нашу пошту. Я не перебільшую. До чого саме вдатися з усього цього, для них залежатиме від обставин. Але вони здатні на все. У них такі можливості, така техніка, про яку я навіть ніколи не чув.

Я закинув ногу на ногу й провадив далі:

— Власне, нам не дадуть як слід і почати. Та, скажімо, ми все ж таки почали, намацали ниточку, тягнучи за яку можна розмотати клубочок. О, тут уже ФБР покаже, на що воно здатне! Адже в них шість тисяч добре вимуштруваних агентів, багато з них у своєму ділі вовка з'їли. І триста мільйонів доларів на рік! Мені, либонь, доведеться зазирнути до словника, щоб знайти краще слово, ніж «безглуздя».

Я опустив ногу.

— А окрім того, що ми знаємо про місіс Бранер? Мені не віриться, що її просто «дратують». Б'юсь об заклад, ця жінка на смерть перелякана. Певно, вона має якісь матеріали, які можуть завдати шкоди її імені або імені її сина, чи дочки, чи брата, чи навіть покійного чоловіка, і боїться, що ФБР ці матеріали знайде. Вона добре знає, що так просто ФБР до неї не чіплятиметься, воно шукає чогось такого, що завдасть їй великих прикрощів і цим значно послабить вплив тієї книжки. А щодо ста тисяч доларів, то це для неї так, суща дрібничка.

Я знову закинув ногу на ногу.

— Ось що я вам сказав би.

— Останнє ваше зауваження недоречне, — пробурмотів Вулф.

— А я часто кажу щось недоречне. Це збиває людей з пантелику.

— Ви весь час гойдаєте ногою!

— Це теж збиває з пантелику.

— Пхе! Просто ви ніяк не вгамуєтесь, і це дивно. Я гадав, що добре вас знаю, Арчі, але ця ваша поведінка для мене щось нове.

— Нічого тут нового немає, Просто я маю нюх.

— Це не просто нюх. Це собачий нюх. Ви гойдаєте ногою через те, що підібгали хвоста. По суті, вас треба розуміти так: мені пропонують справу, яка обіцяє найбільший за всю мою практику гонорар, і не обмежують мене у витратах. Проте я змушений відмовитись. Я змушений відмовитись не тому, що справа важка чи, може, навіть безнадійна — мені не раз доводилось братися і за безнадійніші на перший погляд справи, — а тому, що це завдасть кривди одному чоловікові й очолюваному ним закладу і той чоловік помститься. Я відмовляюсь через те, що не смію братися за цю роботу, і радше відступлю перед погрозою, ніж…

— Я цього не казав!

— Але мали на увазі саме це. Ви налякані. Збентежені. І, скажу щиро, не без підстав. Руки і голос багатьох високопоставлених людей тремтять з тих самих причин. Може, цей трепет пойняв би й мене, якби йшлося про те, братися за справу чи відмовитись від неї. Проте я не поверну чека на сто тисяч доларів, бо це б означало, що я злякався того мерзотника. Вчинити так мені не дає почуття власної гідності. Я пропоную вам узяти на невизначений термін відпустку. Оплачувану. Такі витрати я можу собі дозволити.